Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

У душі ж гість утішився такому щасливому для нього повороту подій. Сталося саме те, що могло, ймовірно, відлякати лейтенанта. Проте Ковпервуд зажадав від пані Картер, аби та трималася впевнено, навіть зарозуміло, і та і справді повеселішала, що, втім, не завадило їй розридатися, як тільки вона залишилася сама.

Береніс зазирнула до неї в кабінет і, побачивши розпухлі від сліз очі матері, зауважила:

— Ах, мамо, будь ласка, годі! Як вам не соромно! Якщо не можете взяти себе в руки — їдьмо за місто, там відпочинете.

Пані Картер почала запевняти доньку, що все це — дрібниці, просто нерви розладналися. Але Береніс думала інакше: диму без вогню не буває. З Брексмаром після цієї події дівчина трималася люб’язно, але з прохолодою. Лейтенант приїхав наступного дня, щоб висловити своє співчуття, і тут же запросив Береніс на прем’єру. Вона була з ним мила, але молодик відчув її відчуженість. Панночка дала зрозуміти кавалерові, що інцидент із Білзом Чедсі вважає вичерпаним, але запрошення на прем’єру відхилила.

— Ми з мамою хочемо поїхати за місто на кілька днів, — зронила вона. — Якщо ви не поїдете до нашого повернення, ми, звісно, будемо раді вас бачити знову. — Береніс відвернулася, підійшла до залитого ранковим сонцем вікна, що виходило в парк, і почала оббирати засохлі листочки з кімнатних рослин, що стояли в кошиках на підвіконні.

Брексмар, вихований у дусі сентиментального романтизму та перебуваючи в полоні гордовитих чарів дівчини, захоплений її чудовим умінням тримати себе в руках у настільки делікатних обставинах і зарозумілою готовністю відпустити його на всі чотири боки, відчув раптом, як це іноді буває, що його охоплює дивне хвилювання, якийсь нестримний шал, настільки ж несподіваний і не­зрозумілий для нього самого, як і для будь-кого, хто став би спостерігати цю сцену збоку. Ступивши вперед, він простягнув до Береніс руки з виглядом палким, захопленим і водночас шанобливим. Хвилюючись вигукнув:

— Береніс! Панно Флемінґ! Не женіть мене геть. Не кидайте мене. Хіба я в чомусь завинив перед вами? Я люб­лю вас без тями. Що б не сталося, це не має стати між нами. Колись мені забракло духу зізнатися вам, але тепер не можу більше мовчати. Я покохав вас із першого погляду. Ви — найнезвичайніша дівчина на світі! Я знаю, що не гідний вас, але я люблю вас. Кохаю віддано та глибоко, я захоплений вами і шаную вас. Що б не казали чутки — правда це чи брехня — мені однаково. Прошу вас, будьте моєю дружиною. Я знаю, що не гідний розв’язати шнурки ваших черевичків, але у мене є гроші, а з вами я завоюю світ. О, Береніс!

І з цим мелодраматичним воланням лейтенант виструнчився, випростався на весь зріст, застиг на мить у цій позі і закінчив:

— Без вас мені краще не жити на світі. Скажіть, чи смію я сподіватися?

Велика майстриня у царині жестів, міміки, поз та інших різноманітних хитрощів своєї статі, Береніс секунду, не більше, міркувала над тим, що й як їй слід сказати та зробити. Вона аж ніяк не відчувала до лейтенанта таких палких почуттів, як він до неї, а думка, що темне минуле матері наче примушує її шукати порятунку в шлюбі, вразила самолюбство панночки. Вона розуміла, що вчинок лейтенанта продиктований лише доброчесними та позитивними спонуканнями, але не могла пробачити йому відсутність такту. Хоч би почекав трохи зі своєю пропозицією!

— Але ж ви, пане Брексмар, — сказала вона, стоячи напівоберта до лейтенанта та підіймаючи на нього замислений погляд, — ви не можете вимагати від мене негайної відповіді. Я вірю у вашу щирість. Та боюся, однак, що я чимось дала вам привід неправильно витлумачити мою поведінку щодо вас. Повірте, я цього не хотіла. Мені здається, вам краще не думати про мене. В усілякому разі, поки що. Якщо будете наполягати, я можу зараз дати вам тільки одну відповідь. Мені доведеться просити вас забути мене назавжди. Мені боляче казати вам це. Я не вмію висловити того, що зараз відчуваю, але, сподіваюся, ви мені вірите.

Вона замовкла — чарівне створіння, дуже розважливе, дуже далекоглядне... Самовладання ні на мить не зрадило її, хоча врешті-решт дівчина і справді почувалася зворушеною.

Тут лейтенант Брексмар уперше побачив, що має справу з абсолютно незбагненною істотою. Яка загадкова панночка! В цю мить вона здалася йому особливо бажаною, можливо, тому, що він збагнув, яка вона далека від нього. Як не дивно, але цьому молодому американцеві раптово спали на гадку острови Стародавньої Еллади, Кітера, похована під водою Атлантида, Кіпр із його храмом Афродити... В очах Брексмара спалахнув вогонь, і зі щік утік рум’янець.

— Не можу повірити, що я зовсім байдужий вам, панно Береніс, — промовив він, насилу стримуючи хвилювання. — Ні, я відчуваю, що не байдужий вам. Але... — Закликавши на допомогу всю свою мужність, як і належить людині військовій, він додав: — Не стану вам більше докучати. Знаю, що ви розумієте мої почуття. Вони не зміняться ніколи. Адже ми розлучаємося друзями, чи не так?

Він простягнув їй руку, і Береніс подала йому свою, відчуваючи, що це рукостискання кладе край стосункам, які могли б стати ідилічним любовним союзом.

— Певна річ, що ми розлучаємося друзями, — сказала вона. — І сподіваюся незабаром знову побачити вас.

Коли лейтенант пішов, Береніс перейшла в сусідню кімнату, опустилася в плетене крісло, встромила лікті в коліна, підперла підборіддя п’ястучком і замислилась. Яка сумна розв’язка дружби, настільки невинної та настільки чарівної. Отже, лейтенанта Брексмара більше немає. Вона його більше ніколи не побачить... І не забажає побачити... Чи не дуже прагнутиме цього в усілякому разі. На світі багато сумного, багато темного, навіть відразливого. О, так, життя починало відкриватися Береніс із доволі неприваб­ливого боку.

Промучившись два дні зі своїми думками та відчуваючи, що вона більше не спроможна це витримувати, Береніс якось увійшла до матері в кімнату і спитала:

— Мамо, чому ви не хочете розповісти мені цю луїсвільську історію? Все як є. Щоб я знала правду. Бачу, що вас щось гнітить. Чому не довіряєте мені? Я — вже не дитина. Скажіть мені правду, щоб я могла в усьому цьому