Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— Я також як бачу її! Не описати найкращими словами і не окреслити найяскравішими фарбами!

— Ти можеш, мені — зась, любий! — Леся змовкла надовго. — Чомусь про Лідуню думаю, їй уже ж є шістнадцять років? — спитала по роздумі.

— Сімнадцятий пішов, а хіба що?

— Вона чутлива до музики й пісні, має ангельський голос, їй би в музичній школі вчитися, піаніно слід би для неї налагодити, — примовкла на мить Леся. — Як маю з нею себе вести?.. Хочу полюбити її усією душею!.. Вже далеко за північ, то заведи будильника та спробуємо заснути, — запропонувала і, потягнувшись, обняла коханого руками, мов крилами.

Пригасивши дзвінок будильника, Петро зі сну якусь мить не міг утямити, де він, але швидко зрозумів, що курорт давно проснувся: по бруку гримотіли підводи й машини, голоси з репродукторів луною множилися в борах... Обережно зіскочивши з ліжка і ставши у вікні, він із жадобою пив очима блакитні чари неба і руті — курортної зелені... Намагаючись не розбудити Лесю, розглядав, як зачарований, рум'ян її лиця і відкритої шиї, повнячись щастям від того, що вона ось-ось стане його дружиною — надбанням, якому немає ціни.

Янчук обережно зробив кілька звичних фізичних управ, а відчувши болі в попереку й нозі, перечекав, поки стихнуть, і поставив на електроплитку чайник та почав митися холодною водою, як завжди, відчуваючи неймовірне задоволення ще й від розтирання рушником. Доки чайник закипав, Петро, любуючись сонною Лесею, слухав видробні стукоти дятликів, що дзьобами добували собі сніданки, і тихий змовницький шепіт галуззя старезної розлогої сосни, вкотре розглядав покручене й покорчене її коріння, що під самим вікном билинним змієм із велетенськими пазурами вп'ялося в піщану кручу.

Небо було чистим, гілляста сосна затуляла ранковий ряхтливий серпанок-випар, що віщував прихід гарячого спекотного дня. Тихий шелест соснового верхів'я Янчук завжди сприймав, як щось віще, а саме зараз то було нагадування йому про вічність світу й марноту марнот короткого людського буття, що проноситься так же швидко, як і оця їх із Лесею вкохана зустріч... Із болем у душі Петро мусів врешті розбудити її, полізши рукою під покривало до пругких грудей.

— А що ти, любий, там шукаєш? — спитала, відкривши глибокі плеса очей дівчина.

— Вчорашнього дня, Лесько моя, солодко-медової втіхи, з якою мушу розлучитися за годину, — Петро припав устами до її грудей, притиснутий за плечі обіймами дівчини.

Леся наспіх умилася й одяглася, разом вони випили кави, кінцево вирішивши уже в наступну неділю знову зустрітися в хаті Лідуні, разом піти до Лесиних батьків і неодмінно домогтися їх благословення, оповівши їм щиро про свої давні стосунки та невідкладні наміри побратися, хоч би батьки й були проти того. Поцілувавшись на прощання до неділі, закохані розійшлися: Леся неспіхом пішла до батьківського дому, ніби із села, а Петро подався на роботу.

Цього разу Янчук зненацька зауважив на звичній дорозі розіпнуте над вулицею велике червоне полотнище з написом: «Не можна осуджувати дружню нам націонал-соціалістичну партію із фюрером Адольфом Гітлером, коли її повністю підтримує увесь німецький народ і вона виражає його волю. Й.Сталін». Лозунг був уже давнім, вицвілим на дощі й сонці, і зміст його не був новим для Петра. Поряд на об'явній тумбі його увагу привернув плакат із зображенням робітника з молотом та селянки із серпом. Янчук мимоволі згадав сказане якось Фатімою: на їх місці мали б бути слід чий зі справою в течці і стукач із доносом. А кращого стукача, ніж Рижов, що саме чекав на наказ про персональну пенсію, Петро й уявити собі не міг! Подумав і про непересічну подію, яка сталася минулої суботи, адже він мусів офіційно сповістити Укркуруправління, з копією місцевому начальникові, про велику кількість курортників, у переважній більшості з різних республік Союзу, що прибули в санаторії Соснівки з позитивною реакцією Вассермана і на гонококи гонореї. Він так і написав: «має місце інтенсивна сифілізація місцевого населення, грозячи перерости в епідемію» і порадив: «хворих не лікувати, а відпроваджувати назад».

Дорогою далі Янчук прочитав ще одного, вже свіжого плаката: «В основе бытия полностью свободных советских народов лежит братство и интернационализм!», і йому, як ніколи дотепер, відкрилося блюзнірство цього асимілятивно-русифікаторського напису, елементарний цинізм, що в імперії втілився в державність, а відтак він знову пригадав сказане Фатімою: «Історії панівних народів — це суцільна фальсифікація, складена із напівправди й цілковитої брехні!..»

На роботі від Віри Коляд Петро дізнався про невдоволення Атанасова його звідомленням про «сифілізацію», тож йому довелося разом із завлабораторією Кларою Гнатівною звітувати перед Христо Аноловичем переконливою статистикою.

У переддні вирішальної зустрічі з Лесиними батьками, що й спричинювало нервову напругу, фізичний стан Янчука, як навмисне, погіршився. Пройшовши трохи з патерицею, він мусів присідати для спочинку й погамування болю в нозі та стегні. Була то якась фатальна каверза долі, бо виглядав він уже майже здоровим: лице його освіжилося, зарум'яніло й утратило привезену із фронту і клініки землистість, і коли б не періодичні загострення та не «ватяність» лівої ноги, що ввесь час грозила переломитися в коліні, можна було б тішитись і дякувати неймовірно вередливій його долі...

Як і домовлялися, Леся прийшла до Лідуні в неділю десь пів на десяту ранку. Петро до цього часу встиг сходити помитися в лазні і був готовий іти до батьків, яку бій на взяття якоїсь фортеці. Янчуків оптимізм, правда, дещо охолов через вимушене шкутильгання, але завзяття домогтися батьківського благословення лише збільшилося.

— Ластівко чарівна! Ясо озорена моя! — обізвався Петро до дорогої гості. — Глянь, як квітують нам троянди! — притулив до себе й поцілував Лесю.

— Голубе мій сизокрилий! Ти знову, бачу, з патерицею? Та марниця! Ми переможемо!.. Вчора у мене були тато, навідували пасіку. Поки вони ходили коло бджіл, я їм допомагала й усе розповідала про нас із тобою, за порадою матері. Вони і блідли, й сатаніли, бо навіть у думці не допускали чогось подібного у моїй поведінці, — розповідала Леся Петрові на лавиці у дворі. — Я їх попередила, що ми не поступимося й поберемося, навіть коли вони не благословлять нас. Диво та й годі! Вони почали мені радити зробити аборт! А коли я сказала, що я тобою збережена неторкнутою, то не йняли тому віри!

— Може то й добре, Лесько! Дякую тобі