Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Найдивніше те, подумав він, що поки ніхто з керівництва не виступив проти великої, неймовірно галасливої демонстрації мешканців Медоувуда, які наразі окупували значну частину центрального залу.

Раніше цього вечора, коли Елліот Фрімантл попросив темношкірого лейтенанта поліції дозволу провести публічне протестне зібрання, то дістав чітку відмову. Але зараз вони всі тут, навколо натовп роззяв — і жодного полі­цейського!

Фріматл знову замислився: це все якось не в’яжеться.

Однак те, що відбувалося, мало одне неймовірно просте пояснення.

Після розмови з генеральним директором аеропорту Бейкерсфелдом делегація на чолі з Елліотом Фрімантлом повернулася з антресольного поверху керівництва до головного залу. Там телевізійні групи, з якими Фрімантл балакав дорогою, вже розставили все своє обладнання.

Мешканці Медоувуда, що залишилися — як мінімум пів тисячі людей, а доходило ще більше, — зібралися навколо місця діяльності телебачення.

Один з телевізійників звернувся до нього:

— Ми готові, як тільки скажете, містере Фрімантл.

Там були представники двох телестанцій, обидві планували окремі інтерв’ю, щоби пустити в ефір завтра. Зі звичною проникливістю Фрімантл уже поцікавився, для якої програми призначається запис, щоб він міг поводитися відповідно. Перше інтерв’ю, дізнався він, вийде у прайм-тайм, у популярній програмі, де люблять суперечливі теми, жвавість та навіть шокову терапію. Він був готовий забезпечити всі три пункти.

Інтерв’юер з телебачення, молодий чоловік із зачіскою Рональда Рейгана, запитав:

— Містере Фрімантл, чому ви зараз тут?

— Бо цей аеропорт — кубло крадіїв.

— Якось поясните свої слова?

— Звісно. Домовласники громади Медоувуда страждають від постійних крадіжок. У них крадуть спокій, право на особистий простір, відпочинок після важкої роботи і сон. У них крадуть задоволення у вільний час; крадуть психічне та фізич­не здоров’я, а також здоров’я та добробут їхніх дітей. Усього цього — основних прав, вказаних у нашій Конститу­ції, — їх безсоромно позбавляє, без будь-якої компенсації чи визнання власних діянь, керівництво аеропорту Лінкольна.

Інтерв’юер розплився в посмішці, демонструючи два ряди бездоганних зубів.

— Ви ніби до війни готуєтеся, містере адвокат.

— Усе тому, що мої клієнти в цілком войовничому настрої.

— Цей настрій спричинений якимись сьогоднішніми подіями?

— Так, сер. Ми побачили, що до проблем моїх клієнтів керівництво аеропорту ставиться вкрай байдуже.

— І що ж ви плануєте?

— Ми підемо до суду — найвищої інстанції, якщо доведеться. Тепер ми вимагатимемо закриття конкретних злітно-­посадкових смуг чи навіть цілого аеропорту в нічний час. У Європі, де люди цивілізованіші в таких питаннях, Паризький аеропорт, наприклад, має комендантську годину. Якщо не досягнемо успіху в цьому, то вимагатимемо пристойної компенсації за жорстоке ставлення до потерпілих домовласників.

— Я так думаю, що все це дійство, яким ви зараз займаєтеся, означає, що вам потрібна підтримка громадськості.

— Так, сер.

— А ви як вважаєте, громадськість вас справді під­тримає?

— Якщо ні, то я запрошую їх провести добу в Медоувуді — звісно, якщо їхні барабанні перетинки та психіка витримають.

— Містере адвокате, але ж аеропорти мають офіційні програми зниження шуму.

— Це все обман, сер! Шахрайство! Відверта брехня! Генеральний директор цього аеропорту сьогодні визнав переді мною, що навіть такого дріб’язку, як «так званих заходів зниження шуму не дотримуються».

Ну й так далі.

Після цього Елліот Фрімантл задумався, чи варто йому було уточнити слова щодо процедур зниження шуму — як це зробив Бейкерсфелд, — посилаючись на виняткові погодні умови, сьогоднішню бурю. І хоча воно й було напів­правдою, те, як він це передав, звучало сильніше, й Фрімантл сумнівався, що ці слова хтось візьме під сумнів. Хай там як, він непогано показав себе — в другому інтерв’ю також, як і в першому. Крім того, під час зйомки камера кілька разів вихопила уважні, емоційні обличчя мешканців Медоувуда. Елліот Фрімантл сподівався, що коли вони завтра побачать себе на екранах телевізорів, то згадають, хто відповідальний за всю ту увагу, прикуту до них.

Кількість медоувудців, які пішли за ним до аеропорту — так, наче він став для них особистим Гамельнським щуроловом223, — вразила Фрімантла. Число людей на зібранні в залі недільної школи в Медоувуді заледве сягало шести сотень. Беручи до уваги, яка зараз ніч і те, що вже пізно, він тоді подумав, що було б непогано, якби принаймні половина тих людей подалася ще до аеропорту; але прибула не просто половина; деякі, здається, зателефонували друзям та сусі­дам, і ті приєдналися. Його навіть просили дати ще копій друкованих бланків, де Фрімантл був указаний як юрист-­консультант, якими він із радістю поділився. Нові підрахунки в голові переконали його, що сума у двадцять п’ять тисяч доларів — гонорар від медоувудців — мабуть, зросте.

Після телеінтерв’ю репортер «Триб’юн» Томлінсон — який щось занотовував під час зйомок — поцікавився:

— Що ж далі, містере Фрімантл? Плануєте влаштувати тут якусь демонстрацію?

Фрімантл похитав головою.

— На жаль, керівництво аеропорту не вірить у свободу слова, нам заборонили елементарне право на публічне зібрання. Проте, — він вказав на натовп медоувудців, — я все одно планую виступити перед цими леді та джентльменами.

— Хіба це не те ж саме, що й публічне зібрання?

— Аж ніяк.