Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

Це видання[392] за допомогою складної системи друкарських знаків прагне відтворити «незавершений, різкий і химерний» характер рукопису; воно вочевидь досягло цієї мети. А от примітки виглядають убого. Так, на стор. 71 першого тому надруковано фрагмент, в якому у семи рядках викладено знаменитий космологічний доказ святого Томи{657} та Ляйбніца; видавець не визнає його й зазначає: «Можливо, Паскаль надає тут слово безвірнику».

Під деякими текстами видавець наводить схожі висловлювання Монтеня або зі Святого Письма; цю роботу слід було б розширити. Щоб проілюструвати «Pari»[393], варто було б процитувати деякі тексти Арно{658}, Симона{659} та Аль Газалі{660}, що відзначив Асін Паласіос («Сліди ісламу», Мадрид, 1941); щоб проілюструвати фрагмент, спрямований проти живопису, — те місце з книги «Республіка», де сказано, що Бог створює архетип стола, а столяр — подобу його; щоб проілюструвати фрагмент 72 («Je luі veux peindre l’immensité… dans l'enceinte de ce raccourci d’atome»…[394]), — концепцію мікрокосму, що передувала йому і згодом відродилась у Ляйбніца («Монадологія», 67) та Гюґо («La chauve-souris»[395]):

Le moindre grain de sable est un globe qui roule

Trainant comme la terre une lugubre foule

Qui s’abhorre et s’achame…[396]

Демокрит гадав, що в нескінченності існують однакові світи, в яких однакові люди мають незмінно однакові долі; Паскаль (на якого могли також вплинути давні слова Анаксагора{661} про те, що «в усьому є частинка всього») вмістив ці схожі світи одні в одних таким чином, що в просторі не існує жодного атома, в якому б не містилися всесвіти, ані всесвіту, що не був би також і атомом. Логічно було б думати (хоча він цього не сказав), що Паскаль бачив себе нескінченно помноженим у них.

Аналітична мова Джона Вілкінса

Я пересвідчився, що в чотирнадцятому виданні «Епсусіоpaedia Britannica» відсутня стаття про Джона Вілкінса. Таке упущення цілком справедливе, якщо пригадати банальність самої статті (двадцять рядків суто біографічних даних: Вілкінс народився 1614 року, Вілкінс помер 1672 року, Вілкінс був капеланом принца Карла Людвіга; Вілкінса було призначено ректором одного з оксфордських коледжів; Вілкінс був першим секретарем Королівського товариства в Лондоні й таке інше); а проте це упущення непробачне, якщо взяти до уваги умоглядну творчість Вілкінса. Він мав безліч успішних зацікавлень: його цікавили теологія, криптографія, музика, виробництво прозорих вуликів, рух невидимої планети, можливість подорожі на Місяць, можливість і принципи всесвітньої мови. Цій останній проблемі він присвятив книгу «An Essay towards a Real Character and a Philosophical Language»[397] (600 сторінок великого ін-кварто, 1668). У нашій Національній бібліотеці немає примірників цієї книги; для написання цих нотаток я звертався до «The Life and Times of John Wilkins»[398] (1910) П. А. Райта Гендерсона{662}; «Woerterbuch der Philosophie»[399] (1924) Фріца Маутнера; «Delphos»[400] (1935) Сильвії Пенкхерст{663}, «Dangerous Thoughts»[401] (1939) Ланселота Гогбена{664}.

Всім нам колись доводилося чути безапеляційні дискусії, коли якась дама, вдаючись до вигуків та анаколуфів{665}, присягається, що слово «місяць» більш (або менш) експресивне, ніж слово «moon»[402]. Окрім безперечного спостереження, що односкладове «moon», мабуть, більш вдале для відтворення дуже простого предмета, ніж двоскладове «місяць», до цієї дискусії нічого додати; за винятком складних похідних слів, усі мови світу (не виключаючи й волапюк{666} Йогана Мартіна Шлеєра{667} та романську інтерлінгву{668} Пеано) однаково невиразні. Немає такого видання «Граматики» Королівської академії, яке б не вихваляло «завидний скарб барвистих, влучних і експресивних слів надзвичайно багатої іспанської мови», однак це — звичайнісіньке безпідставне похваляння. Тим часом та ж таки Королівська академія через кожні кілька років опрацьовує словник, що визначає іспанські слова… У вигаданій Вілкінсом у середині XVII століття всесвітній мові кожне слово само себе визначає. Декарт у листі, датованому ще листопадом 1629 року, завважив, що завдяки десятковій системі числення ми протягом одного дня можемо навчитися визначати всі кількості аж до нескінченності й записувати їх новою мовою — мовою цифр[403]; він також запропонував створити аналогічну спільну мову, яка б упорядковувала й охоплювала всі людські думки. 1664 року Джон Вілкінс взявся за цю справу.

Усе, що є в світі, він поділив на сорок категорій, або родів, які потім підрозділялися на різновиди, а ті, в свою чергу, на види. Для кожного роду він визначив один склад з двох літер; для кожного різновиду — приголосний; для кожного виду — голосний. Наприклад, de означає стихію; deb — найпершу стихію, вогонь; deba — частину стихії вогню, полум’я. В аналогічній мові Летельє{669} (1850) а означає тварину; ab — ссавця; abo — хижака; aboj — з підсімейства котів; aboje — кішку; abi — травоїдне; abiv — з конячих тощо. У мові Боніфасіо Сотоса Очандо{670} (1845) imaba означає будинок; imaca — сераль; imafe — лікарню; imafo — карантинний барак; imari — дім; imaru — маєток; imedo — стовп; imede — дороговказ; imela — стелю; imogo — вікно; bire — палітурника; birer — оправляти. (Останнім списком я завдячую книзі, що вийшла друком у Буенос-Айресі 1886 року: «Курс універсальної мови» доктора Педро Мати.)

Слова аналітичної мови Джона Вілкінса — це не незграбні довільні символи; кожна літера, з яких вони складаються, має певне значення, як це було з літерами Святого Письма для кабалістів. Маутнер зазначає, що діти могли б вивчати цю мову, не здогадуючись, що вона штучна; згодом, у школі, вони б виявили, що це також універсальний ключ і таємна енциклопедія.

Визначивши метод Вілкінса, слід розглянути питання, яке неможливо або важко оминути: йдеться про значення таблиці на сорок категорій, що є основою цієї мови. Розглянемо восьму категорію, що стосується каміння. Вілкінс поділяє його на звичайне (кремінь, щебінь, сланець), напівкоштовне (мармур, бурштин, корал), коштовне (перли, опал), прозоре (аметист, сапфір) і нерозчинне (кам’яне вугілля, голуба глина, миш’як). Дев’ята категорія майже така ж химерна, як і восьма. Вона відкриває нам, що метали можуть бути недосконалі (кіновар, ртуть), штучні (бронза, латунь), залишкові (ошурки, іржа) і натуральні (золото, олово, мідь). Краса фігурує у шістнадцятій