Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Кай нічого не говорив, а я відвернувшись від нього в фарбах представляла собі його зловтішну посмішку, яку не готова була зараз побачити. Чесно кажучи, я і його самого не хочу бачити, а тим паче з ним говорити. Так що так, я рада, що він мовчав, але зла, що він не йшов геть. А ще я поняття не маю, що означає та фраза брата, що я у всьому винна? В чому я винна? Чому я не мала права просто поїхати додому? Чому мене забрали сюди, привезли в багажнику, наче полонянку і кинули в лазареті, нічого не пояснюючи? Хто мені мав щось пояснити? Іван? Та щось не схоже, що він навіть намагався це зробити. І навіщо йому був потрібен тиждень? Щоб він змінив?

- Я не розумію, - прошептала собі під ніс, витираючи непрошені сльози так, щоб спостерігач моєї слабкості цього не побачив.

- Слухай, те що він сказав… - почав було говорити Кай, коли в коридорі почулись крики.

- Ти бачив це?! – кричить Кирило. – Це що Іван поруччя прокусив? От і влетить йому від Марго!

- Я б більше переживав за чиїсь мотоцикл, тому що він у звіриній формі пішов в гараж, - відказав йому Діма, після чого вони зупинились у порогу кімнати, в якої чомусь уже не було дверей. Схоже вони тут двері міняють з вартою заздрості регулярністю.

- Напевне мстити Каю пішов, за те що він на ньому Волю кастонув, коли він не додивився за Даркою, - хихоче Кирило, наче це якийсь жарт.

- Так ось в чому я винна, - дійшло до мене, після чого я повернулася нарешті подивитись на цього «спасителя» і винуватця нашої з братом сварки в одному лиці.

- О, йой, - видав Кирило на задньому плані, намагаючись утекти, та Діма йому шлях відступу перекрив.

- Ми вам помішали? – більш нейтрально перепитав художник, припиняючи наші неприємні переглядання з блондином.

- Ні, - відказала.

- Так, - своєю чергою сказав блондин, заставивши мене скривитись.

- О, йой, ікс два! – видав Кирило натягнуто посміхаючись. – Ми тоді краще підемо. Пішли!

- Як ти себе почуваєш? – абсолютно проігнорував слова брата художник і навіть зайшов у кімнату, ігноруючи його пантомімні благання.

- На диво ти перший, хто про це питає, - натягнуто посміхаюсь, уперто ігнорую блондина, стоячого зовсім поруч зі мною. Він наче невблаганною загрозою нависає над мною з хмурим виразом обличчя.

- У братів завжди було не дуже з манерами, - завіряє мене Діма. Він наче посміхається, та його очі залишаються холодними. Щось з ним не так, та я не розумію що, тому просто натягнуто посміхаюся.

- Та нормально вона себе почуває, - байдуже махнув рукою Кирило, приземляючи свою вертляву дупу на канапу, яку добряче погнув мій брат.- - Враховуючи, що тут творилось після того, як ви обоє засосались… - він противно хихотнув, та подавився сміхом, наткнувшись поглядом на свого «братця».

- Я ж говорив – ніяких манер, - посміхається Діма.

 – Короче, одразу видно, що з Даркою явно все в порядку, - зовсім іншою інтонацією бормотів Кирило, наче спеціально не дивлячись в сторону блондина.

- Ви навіщо сюди прийшли? – холодно питає останній.

- Так Марго сказала спускатись вечеряти, - кивнув у сторону сходів вузькоокий.

- Ми потім спустимось, - знову хтось розкомандувався.

- Ти їй ще не сказав? – питає прямо Діма, чим явно руйнує комусь всі плани. Боже, я спиною відчуваю цю напругу, так що у мене холодний піт виступив.

- А може ви перестанете говорити про мене так, наче мене тут немає? – уточняю, привертаючи до себе увагу.

- Ти якийсь час поживеш з нами, - після паузи здивував мене Діма. Він явно натякав  поглядом, що це мав мені повідомити дехто інший, але той на диво мовчав. На нього це не схоже, він завжди в кишеню за словом не лізе.

- Чорт з два! – тут же видала і відштовхнувши канапу направилась на вихід, та мовчун мене схопив за руку.

- Годі показухи, - він здавив зап'ястя так, що шансів вибратись з його захвату не зламавши собі щось, у мене не було.

 – Відпусти мене! – вимагаю, та мене ігнорують. – Відпусти, я сказала!

- Це ще не все, - наче доливає бензину у вогнище Діма.

- Ти можеш просто заткнутись? – просить у художника блондин, поки я намагаюсь видрати свою руку, уперлась босою ногою йому в живіт. – А ти перестань поводитися, як дитина! Я ж уже сказав тобі, що ти залишишся тут! Тобі не можна додому!

- Тоді ви можете просто відповісти чому?!  - повторюю своє питання, навісніючи. Мою руку відпусти, як тільки бажання втекти з цього дому уступила бажанню розібратись з цим бардаком.

- Твоє рідне місто територія другої зграї, - наче через силу вимовив блондин, при цьому його чіткий погляд з мене не сходив.

- І твій запах їх може звести з розуму, - додає він виразно, поки я думками вертаюсь в минулу ніч. Наче знову перед мною одурманенні сірі очі. Прикриваю повіки, випускаючи різко все повітря з легень.

- Якщо ще не звів, - його слова заставляють різко подивитись йому в очі. Я наче відчула, а секунду щось схоже на ревність, та воно швидко зникло в холодній блакиті його очей.