Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

- Той перевертень, що напав на мене, він… - недоговорюю, мені навіть не хочеться думати про Юру в такому плані, але я все одно думаю.

- Він міг бути з тієї зграї? – договорює Кай, і я чую в його голосі, що він догадується, що Юра це зовсім не кошеня. Він хоче щось почути від мене, але я не збираюсь йому розказувати Говерлу. Свою «хворобу» я знаю набагато довше, та й він не намагався мене задушити, чи мого батька, неодмінну від першого.

- Але я все життя там прожила, і раніше ніхто там на мене так от не нападав, - стараюсь себе заспокоїти, та виходить погано. Думки все вертаються до Юри і наших шкільних часів. Я йому не подобалась, точно не подобалась. Ходили навіть байки, що йому подобалась інша дівчина з нашого класу. Тоді з чого б він так себе вів зі мною? Навіщо цілував? Для чого все це?

- Можливо раніше ти так не пахла, - підказує Діма. Вони з Кирилом наче показово тримаються на відстані, не підходячи до мене близько, хоча зовсім недавно дуже недоречно зі мною жартували. Так само як моя кучерява «хвороба». У них жорстокі жарти.

Мій погляд натикається на блондина, становиться зовсім незатишно. Відвертаюсь, змахую вологу з губ, наче це може щось скасовувати. Все це запах, і мені ніяк від нього не позбавитись.

- Тобто я не можу вернутись назад? – уточняю, з недовірою. – А як же моя мама?

- А що з нею? -  уточнює Кирило, та брат штовхає його в плече, щоб той заткнувся.

- Вона в безпеці, неодмінну від тебе, - наголосив Кай, давлячи на  мій страх.

- Нехай я залишусь тут на якийсь час, - почала здалека, тому що не збираюсь насправді цього робити.

- Ти залишишся тут, - виділив кожне слово той, хто дуже любить командувати.

- І що це змінить? Я не можу просто перестати…пахнути, - мене корчить тільки від того, що я маю про це говорити. Ще ніколи мій запах мене так не хвилював.

- Так то воно так, - погоджується Кирило і якось дуже підозріло дивиться в сторону Кая та усміхається.

- Я потрібна своїй мамі, невже не можна, ну не знаю, якось договоритись? – припускаю, намагаючись давити на їх адекватність. – Може там з розумінням поставляться до ситуації?

- Перевертні та розуміння – якось не дуже сполучаються по своєму сенсу, - злегка кривиться Діма.

- До того ж там всі й так злі, через те що ми забрали в зграю Івана, - протягує Кирило, за що дістає по шапці спочатку від Діми, а потім від блондина.

- А що в цьому такого? – не дуже розумію про що вони говорять.

- Це тебе не стосується, - командує блондин, чим мене гніває.

- Якщо через це з ними не можна договоритись, то мені здається, що стосується, - наголошую. – Ви явно щось від мене приховуєте.

- Ти переоцінюєш свою значущість, - холодно коментує Кай.

- Якщо так, то чому б вам просто не відпустити мене додому? – уточнюю, в котрий раз помічаючи, як він нервово реагує на будь-які згадки мого бажання вернутись додому. Невже він теж збожеволів від мого запаху, як і Юра? Насторожено примружилась, збільшивши між нами дистанцію. Він це помітив і наче спеціально подався корпусом вперед, щоб її зменшити. Було щось в цьому хворе, ненормально. Можливо я подумала про це так, тому що він теж помітив свою реакцію, тому сам відступив на крок назад.

- Ти бачила Ніну, нападника, - подає голос Діма, і я вперше помічаю в його словах емоційне забарвлення. Він наче ледве стримує почуття, що на нього не схоже.  – Хіба ти не повинна нам допомогти з цим розібратись?

- Але чим я можу помогти? – розсипалась під його неочікуваним поривом. – Поліція ж нічого не найшла, а я тим паче.

- Ти можеш впізнати того, хто напав, - підказав Діма. – А він приведе нас до Ніни. Тіла Ніни.

Те, як він сказав про ту дівчину прозвучало дивно. Вони знайомі?Чому його так це цікавить?

- Я не впевнена, -  нерішуче бормочу, не бажаючи навіть згадувати про ту ніч.

- Ти поможеш нам, хочеш того, чи ні, - слова Кая прозвучали надто категорично.  Перевела на нього тяжкий погляд.

- Якщо я зроблю це, ви відпустите мене додому? – уточнюю у нього, а він мовчить. Щось в його погляді мене лякає, та я все одно витримую його.

- Якщо ти сама цього захочеш, - говорить він так холодно, що тільки по різкому видиху його «братів» розумію, що вони теж чекали його відповіді. Судячи зі скривленого лиця Кирила він мало вірить в такий варіант розвитку подій.

- Договорились, - я простягнула руку блондину, той подивився на неї, але не пожав, тільки наче неохоче кивнув.

- Лишилось тільки знайти хто це зробив і вбити його! – радісно об'явив Кирило, після чого я не розуміючи на нього подивилася.

- В сенсі вбити? Хіба ви не збираєтесь його здати поліції? Посадите, там? – з кожним моїм питанням все менше адекватності я бачила в цих перевертнях. Нервово хіхікнула, а потім закашлялась, відчуваючи, що підписалась на щось дуже жахливе. Вони ж так жартують, так? Ми ж не в кіно, щоб убивати когось тільки тому, що нам хочеться!

- Та ти не хвилюйся, спочатку впізнаєш, а там все решту ми вже самі, - завірив мене Кирило, зіскочивши з канапи.