Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

- Що за «решту»? -  тільки насторожилась з його слів. – І як я це зроблю? Ви ж кажете, що мені не можна на територію зграї.

- Та ти не переживай, - поплескав мене по плечу Кирило, повертаючи в сторону коридору. – Я б на твоєму місці про інше переживав. Все ж таки ти залишаєшся жити в нашому домі.

- Ти про ту кімнату з ляльками? Ти що знову збираєшся перевдягатись в одну з них і лякати мене серед ночі? -  нервово оглянулася на блондина і Діму, поки Кирило вів мене кудись по коридору.

- Ні, - лукаво усміхається парубок, - тепер тебе серед ночі лякатиму не я.

- Що? – не розумію його, поки ми з ним не зупиняємося біля дверей з наліпкою «не входити». Це не те крило, де кімната з ляльками,  звичайно ж не кухня, на вечерю в якій нас раніше запрошували.

Кирило після кивку когось з братів торкнувся дверей, відкриваючи їх всередину. Зважаючи на смак Марго, я очікувала, що там буде щось кричуще рожеве, від чого у мене зарябить в очах. Я наївно думала, що вона підготувала для мене кімнату, але як тільки но увійшла, зрозуміла чия вона. Вона пахла всім, що я люблю: шоколадом, вишнями, запахом озону після літнього дощу. Кімната пахла ним.

Оглянулась, помітивши що Кирило не став заходити, лишившись з Дімою в коридорі. Посмішка на його обличчі мене все більше лякає, тому я перевожу погляд на Кая. Він спокійний, надто спокійний. Руки перестали трястись, а плечі розправились. Я не розуміла цього, поки він не опинився на своїй території. Території свого комфорту.

- Що це означає? – спитала, відчуваючи як істерично пищить власний голос. Щось в його погляди мене злякало, я подалась вперед, бажаючи вийти, але його витягнута рука мене зупинила. Він закрив двері перед носом у своїх братів, і ми залишились удвох.

- Ти поживеш тут, - повільно вимовив Кай, наче намагаючись загіпнозувати мене поглядом.

- Тут? – оглянулась, не особливо розуміючи навіщо йому уступати мені свою кімнату. – А ти де?

- Тут, - все так же спокійно вимовив він, після чого я нахмурилась, зовсім його не розуміючи.

- Тобто…

- Тобто ви будете жити разом! – закричав Кирило із-за дверей, явно получивши задоволення від цих слів.

Пару митей нічого не відбувалось, поки мене не пройняла вся перспектива такого сусідства, я подалась вперед до дверей, щоб втекти, але мене схопили, після чого вдавили спиною в закриті двері, вибивши при цьому з легенів весь дух. В очах навіть потемніло і перш ніш я встигла щось сказати, він стулив мені рота широкою долонею.

- Не фантазуй собі нічого такого, видра, - видав він, обдавши моє лице гарячим повітрям, від якого по тілу тут же пройшли мурашки. – Мене від такого вимушеного сусідства корчить куди більше, чим тебе. Але так треба, тож ти будеш жити тут, поки я тобі не скажу.

Попробувала щось сказати, та він не відпускав, наче получивши задоволення від того, що я не можу нічого сказати, а всі мої спроби відштовхнути його і гроша ламаного не коштували. Покидьок!

- Ти погодилась на це, то ж мовчи й роби те, що я тобі кажу, - він нахиляється до мене так, що його ніс майже торкається мого. Що він шукав в моєму погляді не знаю, та він це найшов, після чого забрав руку і відступив на крок назад. Я заставлю його пожаліти про це рішення, чого б йому це не коштувало.