Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"

― От-от, ми наче гарматне м'ясо!

― Та при чому тут це… я знаю, бо просто знаю!

― Кажи звідки, або ми тобі не повіримо.

― Ну, добре-добре! ― здався посланець. ― Я ж був духом Води. Ніхто не знає про те, що я приєднався до владики. Так от, я повернувся в місто після тої битви і випитав про все.

― От ти щур! ― зашипів хтось.

― То й що. За те, тепер ви все знаєте.

― То як думаєте? Владика і справді…

Та в ту ж мить грізний голос Анни розрізав повітря:

― Як вам взагалі не соромно перешіптуватися про це просто у нього перед носом?!

Викрикнувши це, дівчина різко вийшла вперед, повернувшись до посланців обличчям, а спиною до Білолицього душогуба. Той моментально відірвався від книжки. Анна аж пашіла від злості. Посланці, певна річ, тут же скоцюрбилися, намагаючись вдати, що нічого подібного не було.

― Ховаєтесь?! ― скрикнула Анна. ― Бісові боягузи! Навіть за слова свої відповісти не можете! Ну ж бо, скажіть! Скажіть, що ви думаєте, вголос! Поглянемо, на що ви здатні!

Анна страшно зненавиділа цих осіб, всього лиш послухавши їхні розмови протягом якогось недовгого часу. Вони вже здавалися їй боягузами, по-перше, тільки через те, що звалили з власних кланів, приєднавшись до ворога… але тепер… тепер ці міазми впали в її очах ще нижче. Анна зловила себе на думці: якими ж це покидьками треба бути, аби таке витворяти??? Вже, якщо ти зайняв якусь сторону, то будь добрий, дотримуйся її.

В якийсь момент Уеллінг навіть стало жаль Білолицього душогуба. Він має всю цю армію боягузів, що підкоряються його наказам тільки тому, що він може їх вбити, та… схоже, у нього справді не залишилося нікого, хто служив би йому із власного бажання.

Вона повернулася, аби поглянути на його обличчя. Їй було вельми цікаво дізнатися, які емоції він відчував у цю мить.

Та, як би там не було, Білолиций душогуб умів приховувати їх краще, ніж будь-хто інший. Якби він не був на це здатен, зрештою, ніколи б не зміг досягнути усього цього.

Анна відчувала, що поважає його, як свого ворога. Так, він зробив неймовірно багато зла, але ж не міг він робити цього без значущої причини. І саме намагання з’ясувати це викликало у дівчини бажання заступитися за нього перед цими паршивими посланцями.

Щойно усі балачки припинилися, а посланці позастигали із переляканими обличчями, Білолиций душогуб поволі підвівся із трону. Спершу він обвів усіх непохитним, однак повним люті поглядом, тоді опустив його на Анну, дещо розслабив і сказав:

― Аннабель, прошу, підійди.

Пройшла хвилина, і він заревів:

― Решту всі ГЕТЬ!!!

Він закричав це так сильно, що в Анни ледь вуха не заклало. Дівчина озирнулася ― посланці кинулись хто куди. За мить, коли в залі більше нікого не виявилось, Білолиций почав спускатись із тронного підвищення. Анна відійшла кілька кроків назад і відвела погляд.

Побачивши її напругу, Білолиций запитав:

― Що трапилось, Аннабель? Раніше ти ніколи не проявляла особливого ентузіазму у служінні мені.

Анна підвела погляд. Білолиций дивився пильно, уникнути відповіді не вдалося б ніяк.

― Вони просто повели себе, як останні боягузи. Мене це роздратувало, от і все.

На обличчі Зевса виникла посмішка. Вона не була лихою, чи нахабною і зовсім без ноток зверхності, ба більше, вона була якоюсь навіть трохи щирою.

― Я радий це чути, ― зронив він. ― Та, все ж, це не все, що непокоїть тебе.

Анна не втрималася:

― Мій друг загинув! Я намагалася дістати цю кляту книжку, а вони вплуталися, аби завадити мені і… він…

Зрештою, дівчина просто змахнула рукою, мовляв, толку розповідати це тому, хто ніколи по-справжньому не поспівчуває.

― Де твій хлопець? ― запитав тоді Зевс, дивлячись все таким же багатозначним поглядом.

― Не знаю, ― зронила Анна, втупившись кудись вдаль. ― Але… бляха, ти уже цілий день вивчаєш цю книжку… що ти намагаєшся там знайти? Задля чого це все влаштовано???

Зевс ступив пару кроків назад, аби пройтися із руками, закладеними за спину. Тоді розвернувся і поволі протягнув:

― Ти все хочеш знати, чи не так?

― Я повторюсь… Адам загинув! Я вдруге втратила його! ― у погляді Анни пробігли справжні емоції. Дівчина відчувала, що от-от перестане могти стримувати гнів і смуток. Вони дуже близькі до того, аби вирватися назовні. ― І все через цю кляту книжку! ― змахнула вона рукою, крутнувшись на місці. ― І я досі не в курсі, задля чого це все влаштовано!

Зевс протягнув беземоційним тоном:

― А тобі і не слід знати. Достатньо лиш того, що після цього я поверну тобі Джеймі. Звісно, я можу повернути й Адама. Тобі доведеться тільки попросити. До речі, ― додав він, поглянувши на неї. ― Ти виконала мою просьбу?

Анна насупилась. Він зможе повернути Адама?

Ні, вона не піддасться емоціям. Вона дійде до кінця. Адам був не правий. Вона справиться.