Читати книгу - "Шантарам"

Частина IV

Розділ 26

— Індійці — це азіатські італійці,— оголосив дідьє з мудрою і лукавою усмішкою.— Зрозуміло, з таким же успіхом можна стверджувати, що італійці — це європейські індійці, суть від цього не міняється. В індійцях дуже багато італійського, а в італійцях — індійського. Обидва народи поклоняються Богоматері — їм потрібне божество жіночої статі, навіть якщо їхня релігія й не висуває таких богинь на перший план. Всі чоловіки в Італії та Індії співають, коли вони в гарному гуморі, а жінки танцюють, прямуючи в крамницю за рогом. Їжа у них — музика для тіла, а музика — пожива для серця. І в Індії, і в Італії мова робить кожну людину поетом, а з кожної Ьапаlit[123] робить щось гарне. Любов у цих країнах — «amore», «піяр» — перетворює кожного мафіозі на лицаря, а кожне сільське дівча — на принцесу, хоч би на ту мить, коли ваші очі зустрічаються в натовпі. Я тому так люблю Індію, Ліне, що моїм першим великим коханням був італієць.

— Дідьє, а де ти народився?

— Тіло моє народилося в Марселі, Ліне, але серце і душа — за шістнадцять років потому в Генуї.

Зловивши погляд офіціянта, він лінькувато помахав йому рукою, вимагаючи нову порцію. Проте коли той приніс випивку, Дідьє ледве пригубив її, з чого я виснував, що він настроївся на тривалу бесіду. Була друга пополудні, погода стояла похмура. З «ночі вбивць» минуло вже три місяці. До перших мусонних дощів залишався ще тиждень, але кожне серце в Бомбеї стискалося в напруженому очікуванні, наче за стінами міста збиралося вороже військо, що ось-ось має піти на штурм. Я любив цей останній тиждень перед настанням дощів — атмосфера загального збудження була схожа на той стан душевного сум’яття і неспокою, в якому я жив практично повсякчас.

— Судячи з фотографій, моя мати була гарною тендітною жінкою,— провадив Дідьє.— їй було всього вісімнадцять, коли вона мене народила, а за два роки вона померла. Грип з ускладненнями. Але я неодноразово чув, що й батько був винен, оскільки недостатньо піклувався про неї і скупився на докторів, коли вона захворіла. Хоч як воно там було, мені тоді не виповнилося і двох років, тож я її не пам’ятаю. Батько викладав хімію і математику. Він був набагато старший од матері. На той час як я пішов у школу, він вже став її директором. Говорили, що він блискучий фахівець, і, напевно, так воно і було, тому що інакше навряд чи єврей міг би зайняти цей пост у французькій школі. Расизм і антисемітизм були у той час, незабаром після війни, чимось на зразок епідемії в Марселі і його околицях. Не виключено, що породжувало таке ставлення відчуття провини. Батько був упертим чоловіком — адже тільки з упертості можна податися в математики, як мені здається. Можливо, і сама математика — якийсь різновид упертості, як ти вважаєш?

— Можливо,— посміхнувся я.— Я ніколи не дивився на неї під таким кутом зору, але, може, ти і маєш рацію.

— Alors, батько після війни повернувся до Марселя, в той самий будинок, звідки його виперли антисеміти, коли захопили владу в місті. Він був учасником Опору, бився з німцями і був поранений. Тому ніхто не насмілювався виступати проти нього — принаймні відкрито. Але я певен, що його єврейське обличчя, єврейська гордість і чарівна молода дружина-єврейка нагадували доброму Марселю про тисячі французьких євреїв, яких видали німцям і послали на смерть. І він знаходив якесь холодне задоволення в тому, щоб повернутися саме в той будинок, звідки його вигнали, до тих людей, які його зрадили. А коли мати померла, ця холодність, гадаю, заволоділа його серцем. Навіть його дотики, як я пам’ятаю, були холодні. Холодною була рука, що торкалася до мене.

Він помовчав і, зробивши ще один ковток, точно поставив стакан на мокрий кружок, що залишався на стільниці.

— Як я вже сказав, він був блискучим фахівцем,— Дідьє звів на мене очі, швидко і коротко посміхнувшись.— Блискучим викладачем — за одним винятком. Винятком був я. Я був його єдиною невдачею в житті. Математика і природничі науки не давалися мені, я не міг зрозуміти, в чому там суть. Батько реагував на мою тупість досить бурхливо. У дитинстві його холодна рука здавалася мені дуже великою, і коли він бив мене, все тіло моє здригалося. Я боявся його і соромився своїх невдач у школі, а тому часто прогулював її. З тієї ж причини я зв’язався, як мовиться, з «поганим товариством». Мене постійно тягали до суду, я двічі сидів у виправній в’язниці для дітей, коли мені не було ще й тринадцяти. А в шістнадцять років я назавжди втік з батьківського дому. Склалося так, що я потрапив до Генуї. Ти ніколи не був там? Можеш мені повірити це перлина в короні портів Лігурійського моря. І одного разу я зустрів на генуезькому пляжі чоловіка, який відкрив мені все найчудовіше і найкраще, що є в світі. Його звали Рінальдо. Йому було сорок вісім років а мені шістнадцять. Він був зі шляхетного роду, що сягав часів Колумба, Та хоч він жив у величному замку на пагорбі, титулом своїм не пишався. Це був учений, єдина справді ренесансна людина з усіх, кого я знав. Він відкрив мені секрети античного світу й історії мистецтва, музику поезії і поезію музики. І він був гарний. У нього було наполовину біле, наполовину сріблясте волосся, і сірі сумні очі. На противагу жорстоким батьковим рукам, довгі і тонкі руки Рінальдо були теплі й ласкаві; вони, здавалося, заряджали ніжністю все, чого торкалися. Я дізнався, що означає любити, любити і душею і тілом; у його руках я народився.

Він закашлявся і хотів прочистити