Читати книгу - "Ловець снів"

«Чого він хоче? Почни з цього».

Джонсі підняв очі до ловця снів, який танцював у слабких потоках теплого повітря. Відчув бурчання снігоочисника, досить сильне, щоб змусити тремтіти картини на стінах. Тіна Джин Шлоссінґер, ось як її звали, і тут, судячи з пліток, мала б висіти її фотографія, на якій вона задирає спідницю так високо, що видно піхву, і скільки підлітків мріють побачити щось подібне?

Джонсі підвівся — майже схопився — і заходив кімнатою, накульгуючи зовсім трохи. Буря закінчилась, і стегно вже не так сильно боліло.

«Уяви себе Еркюлем Пуаро, — сказав він собі. — Напруж маленькі сірі клітинки. Відкинь на певний час спогади, зосередься на Сірому. Увімкни логіку. Чого він хоче?»

Джонсі зупинився. Загалом бажання Сірого були очевидними. Він приїхав до водонапірної Вежі, точніше, до того місця, де вона колись стояла, тому що йому потрібна вода. Причому не просто вода, а питна. Але водонапірна вежа зникла, була знищена великим ураганом 85-го — ха-ха, ну що, з’їв, Сірий? — а теперішні запаси води Деррі розташовані далі на північ і схід. До них, можливо, не доступитися через сніг, та й узагалі вони не зосереджені в одному місці. Тому Сірий, порившись у доступному йому сховищі знань Джонсі, знову повернув на південь. У напрямку до…

Раптом усе стало зрозумілим як білий день. Уся сила раптом покинула ноги, і Джонсі повалився на килимове покриття підлоги, не помічаючи колючого болю в стегні.

Собака. Лед. Собака досі в нього?

— Ну звичайно, — прошепотів Джонсі. — Зрозуміло, в нього, сучого сина. Навіть тут сморід чути. Пердить точнісінько як Маккарті.

Цей світ виявився ворожим для байрусу, а мешканці цього світу опиралися з дивовижною енергією, яка походила з невичерпного джерела людських емоцій. Не поталанило. Але тепер останньому вцілілому сірому чоловічкові безперервно щастило , як тому гравцеві в крепс у Веґасі, який раз по раз викидає сімки: чотири, шість, вісім, ах ти ж блін, десять разів поспіль. Він знайшов Джонсі, свою Тифозну Мері, проник у нього і привласнив його тіло. Він знайшов Піта, який доправив його туди, куди було треба, після того як сигнальний вогонь (кім) згас. Потім Енді Джанас, хлопець із Міннесоти, який віз трупи двох оленів, убитих Ріплі. Олені Сірому були ні до чого… але крім них Джанас віз іще й тіло інопланетянина, яке вже розкладалося.

«Плодові тіла, — раптом подумалося Джонсі. — Плодові тіла, звідки це?»

Не має значення. Тому що наступною сімкою для Сірого став «Додж Рем» містера Я-СВОГО-БОРДЕР-КОЛІ. Що зробив Сірий? Згодував псу тіло інопланетянина? Ткнув його носом у мерця і змусив вдихнути спори цього плодового тіла? Ні, швидше змусив зжерти; налітай, малий, час снідати. Хоч яким був процес зародження тхорів, він починався в шлунку, а не в легенях. Джонсі відразу уявив Маккарті, який заблукав у лісі. Бобер спитав: «Що ти їв, чорт забирай? Послід бабака?» І що відповів Маккарті? «Ягоди… усяке різне… не знаю… просто я був такий голодний…»

Звісно. Голодний. Заблукав, злякався, зголоднів. Не помітив червоних ляпок байрусу на листках, червоних цяток на зеленому моху, який запихав до рота, давився, але їв, бо у своєму колишньому спокійному адвокатському житті містер О-Боже-О-Господи читав, що, заблукавши в лісі, можна живитися мохом, що від моху нічого поганого не буде. Чи кожен, хто ковтає байрус (літають у повітрі спори, майже не помітні для ока), перетворюється на інкубатор для злісного маленького чудовиська на зразок того, що пошматувало Маккарті, а потім убило Бобра? Імовірно, ні, так само як не кожна жінка, яка не вживає протизаплідні засоби, вагітніє. Але Маккарті попався… і Лед теж.

— Він знає про котедж, — промовив уголос Джонсі.

Звичайно. Котедж у Вері, за шістдесят миль на захід від Бостона. І йому, напевне, відома історія росіянки, її всі знають. Джонсі й сам її не раз переказував. Історія ця настільки похмура, що про неї просто не можна було мовчати. Її чули у Вері, Новому Салемі, Кулівіллі й Белчертауні, у Гардвіку, Пакардсвіллі й Пелемі. У всіх містечках в окрузі. І що ж ці міста оточує?

Зрозуміло що. Квеббін. Квеббінське водосховище. Джерело води для Бостона й передмість. Скільки людей щодня отримують воду з Квеббіну? Два мільйони? Три? Джонсі не знав точно, але їх набагато більше, ніж людей, які будь-коли пили воду з Деррійської водонапірної Вежі. Сірий викидав сімку за сімкою, ще один кидок — і він зірве банк.

Два-три мільйони людей. Сірий хотів познайомити їх із Ледом, бордер-колі, і з Ледовим новим другом.

І пересаджений у нове середовище байрус, звісно, розквітне.

Розділ 20

Кінець гонитви

1

На південь, на південь, на південь.

У той час коли Сірий минув поворот на Ґардінер, перший нижче від Оґасти, сніговий покрив значно потоншав, а на шосе, хоч і вкритому сніговою квашею, знов оголились обидві смуги. Настав час замінити снігоочисник на щось, що не так впадає у вічі, почасти тому, що в ньому більше не було потреби, але ще й тому, що руки Джонсі, незвичні до керування таким величезним транспортним засобом, розболілися від постійного напруження. Сірому було начхати на тіло Джонсі (принаймні так він говорив самому собі, хоча насправді важко було не відчувати якоїсь приязні до того, що здатне дарувати таку несподівану насолоду, як «бекон» і «вбивство»), але воно повинне було прослужити ще хоча б миль двісті. Сірий підозрював, що для чоловіка середнього віку Джонсі в не надто добрій формі. Передусім через нещасний випадок, який стався з ним, але відіграла свою роль і його робота. Він був «професором», отже, майже повністю ігнорував фізичні аспекти свого життя, що просто вражало Сірого. Ці істоти складалися на шістдесят відсотків з емоцій, на тридцять — з відчуттів і на десять — із розуму (останнє, на думку Сірого, у кращому разі). Повна зневага до власного тіла здавалася Сірому дурною й невиправданою. Утім, це не його проблема. І вже не Джонсі. Тепер Джонсі перетворився на те, чим, схоже, завжди хотів стати, — на чистий розум. Правда, судячи з його реакції, навіть досягнувши цього стану, він однаково лишався незадоволеним.

Лед, який лежав на підлозі серед