Читати книгу - "Дотик"

Лі стягнув сумки з коняки і поніс їх до каменя, на ходу відкручуючи фляжку з бренді.

— Елізабет, любове моя, прокидайся!

Вона заворушилася, невдоволено запручалася, щось пробурмотіла і знову спробувала заснути; Лі знадобилося кілька хвилин, щоб переконати її сісти, але, зробивши ковток бренді, вона прокинулася повністю і затремтіла.

— Я кохаю тебе, — сказала вона, узявши в руки його обличчя. — І завжди тебе кохала.

Він поцілував її, але відразу ж відсунув від себе, поки все не почалося знову; вона промерзла до кісток і трималася тільки на залишках нічного емоційного спалаху та теплові його тіла.

— Вдягайся, — сказав він, і це був не наказ, а благання. — Нам треба їхати, поки Александр не оголосив повномасштабні пошуки.

Було ще надто темно, щоб роздивитися вираз на її обличчі, але Лі відразу ж відчув, як тривога і напруженість хлинули в її тіло при згадці імені її чоловіка. Вона швидко вдяглася, Лі загорнув її в ковдру, а зверху накрив макінтошем. Потім він долив у ліхтар гасу і запалив його, щоб було видно дорогу.

— А де твої черевики?

— Я їх загубила.

Посадити її на коняку виявилося нелегкою справою; але коли він нарешті опинився в сідлі і міцно притиснув Елізабет до себе, вони змогли поговорити. Лі увесь час притримував коняку, яка вже відчула в тому напрямку домівку та теплу конюшню.

— Я кохаю тебе, — мовив він, не бажаючи говорити ні про що інше.

— Я теж тебе кохаю.

— Однак, люба Елізабет, є, на жаль, інші обставини.

— Так, є Александр, — сказала вона.

— Що ти будеш робити? — спитав він.

— Не відпускати тебе від себе, — просто відповіла вона. — Я й думати не хочу, щоб тебе відпустити, Лі. Ти надто мені дорогий.

— Отже, ти поїдеш зі мною?

Але реальність уже встигла знову оволодіти її почуттями; він відчув, як вона зіщулилася від його дотику, відчув, як вона зітхнула.

— Хіба ж я можу, Лі? Не думаю, що Александр мене відпустить. А якби й відпустив, у мене є Доллі, і мені треба її доглядати. Я не можу покинути дитину Анни.

— Я знаю. Тоді що ж ти збираєшся робити?

— Бути з тобою. Але це має бути таємницею, принаймні доти, поки у мене не проясниться в голові. Я така зморена, Лі!

— Значить, це буде нашою таємницею.

— А коли ми знову побачимося? — стривожено спитала вона.

— Коли скінчиться дощ, не раніше, моя мила. Якщо трапився паводок, то це розтягнеться щонайменше на тиждень. От через тиждень і побачимося. Давай так і домовимось.

— О, я без тебе помру!

— Ні, ти будеш жити — заради мене. Ми зустрінемося біля озера через сім днів, починаючи з сьогоднішнього світанку. Тобто вдень, гаразд?

— Так.

— Ти впевнена, що зможеш зберегти нашу таємницю?

— Я тримала себе в таємниці відтоді, як вийшла заміж за Александра, тож яка різниця?

— Поспи трохи.

— А що, як щось трапиться і ти не зможеш приїхати?

— Ти дізнаєшся через Александра, бо я буду з ним. Спи, моя мила.

Коли перед самим світанком Лі під’їхав до будинку, вигукуючи, що він знайшов Елізабет, її сонне тіло передали пополотнілому Александру, який увесь трусився; він відніс її до будинку під опіку Нелл. Коли ж він знову з’явився, переповнений радістю, то виявив, що Лі передав кобилу Самерсу, а сам подався додому, до Рубі.

— Дивно, — нахмурився Александр.

— Не знаю, що й сказати, містере Александр, — сказав Самерс. І додав, демонструючи бездоганну логіку: — Але бідолаха промокнув геть до нитки, до того ж він дебеліший за вас, і його одіж, яку ви йому дали, йому явно була замалою, еге ж?

— А й то правда, Самерсе, я про це якось і не подумав.

Тому минуло півтори доби, перш ніж Лі зміг вислухати палкі подяки Александра, виголошені ним у готелі після візиту, як він пояснив, до свого адвоката, старого містера Брамфорда.

— З Елізабет усе гаразд? — поцікавився Лі, відчуваючи, що спитати про її здоров’я є цілком нормальним за цих обставин.

— Дивно, але вона почувається добре. Нелл навіть дещо розчарована. Вона приготувалася мати справу з чимось не менш серйозним, ніж пневмонія чи менінгіт, але, проспавши добу, Елізабет устала сьогодні вранці свіжа як огірочок і ум’яла гігантський сніданок.

Зате Александр аж ніяк не був схожий на свіжий огірочок: темні кола під очима, видовжене обличчя, впалі щоки. Він щосили намагався видаватися бадьорим, але це йому не вдавалося.

— А з тобою все гаразд, Александре? — спитав Лі.

— Так, слава Богу, я почуваюся прекрасно! Просто ця історія мене перелякала, бо сталася несподівано, як грім з ясного неба. Не знаю, як тобі й віддячити, мій хлопчику. — Він поглянув на свій наручний годинник. — Мені треба провести Нелл на поїзд. Яка чудова дівчина! Тепер, коли біля мене є ти, я бажаю їй усіляких успіхів у медицині.

Усе це було не те, що хотів почути Лі. Але, принаймні, він був задоволений, що Нелл залишає Кінрос. Так, дійсно чудова дівчина, але гостра як колючка і точно не подруга ані йому, ані — як він підозрював — його матері.

«Ненавиджу прикидатися! — подумав Лі. — Усі ці недомовки й хитрощі. Є одна річ, гірша, аніж нинішні мої стосунки з Елізабет: це не мати з нею взагалі ніяких стосунків. Навіть своїй матері я не можу розповісти, що трапилося».

А йому й не довелося. Щойно він увійшов до готелю, увесь у ручаях води, Рубі відразу ж усе зрозуміла.

«Я втратила свого сина. Його поглинула Елізабет. І це — та єдина тема, яку я не посмію порушити в його присутності. Він ненавидить себе за це, але він її кохає. Хотіти — то одне, а отримати бажане — то зовсім інше. Молю Бога, щоб це його не доконало! Усе, що я можу зробити, — це поставити йому свічку в отому пристанищі святості — у католицькій церкві».

— Господи милосердний, місіс Костеван, — звернувся до неї старий отець Фланері (він завжди вшановував її титулом заміжньої жінки), — наступного разу вас можна чекати на службі!

— Ще б пак! — огризнулася Рубі. — Розкатав губу, старий пеньок. Я просто люблю запалювати свічки,