Читати книгу - "11/22/63"

Почали повертатися погані сни. Снилося Джимла.

Я кинув стежити за де Мореншильдом і почав вирушати в довгі прогулянки, що починалися після полудня, а завершувалися поверненням на Західну Нілі-стрит о дев’ятій, а то й о десятій годині вечора. Я ходив і думав про Лі, котрий тепер працював помічником друкаря в одній із Даллаських компаній мистецького друку, яка називалася «Джагерз-Чайлз-Стовол». Або про Марину, котра тимчасово жила зараз у недавно розлученої жінки на ім’я Еліна Голл. Пані Еліна працювала в дантиста Джорджа Бухе, і саме він, цей дантист, був за кермом пікапа того дня, коли Марина з Джун виїхали з тієї діри на Мерседес-стрит.

Але найбільше я думав про Сейді. Знову й знову про Сейді. І про Сейді знову.

Під час однієї з тих прогулянок я, окрім звичного пригнічення, відчув спрагу і, зайшовши до місцевої корчми, що звалася «Плющ», замовив собі пива. Там мовчав музичний автомат і публіка сиділа незвично тихо. Тільки коли офіціантка принесла й поставила переді мною кухоль, сама вмент обернувшись до телевізора, що висів на стіні поза шинквасом, я второпав, що всі тут зараз дивляться на того чоловіка, якого я прибув рятувати. Він був блідим, серйозним. Темні кола виднілися в нього під очима.

— Для припинення нагромадження наступальної зброї впроваджується жорсткий карантин всіх кораблів, які перевозять на Кубу наступальну зброю. Всі кораблі, всіх типів, які прямують до Куби, якщо вони транспортують зброю масового враження, буде повернуто на зворотній курс.

— Ісусе Христе! — промовив якийсь чоловік у ковбойському капелюсі. — Шо він собі думає, шо на це мусять ро’ити русскі?

— Стули пельку, Білле, — гукнув бармен. — Нам треба це послухати.

— Такою буде політика нашої країни, — продовжував Кеннеді. — Розглядати будь-яку ядерну ракету, запущену з Куби проти будь-якої країни в Західній півкулі, як напад Радянського Союзу на Сполучені Штати, що спричинить повномасштабний удар у відповідь по Радянському Союзу.

Застогнала, вхопившись за живіт, жінка в кінці шинкваса. Чоловік, що сидів з нею поряд, обняв її, вона схилила голову йому на плече.

Я побачив на обличчі в Кеннеді страх і рішучість рівною мірою. А що ще я побачив — так це енергію життя, повну відданість довіреній йому роботі. Йому залишалося рівно тринадцять місяців до зустрічі з кулею вбивці.

— Як необхідний захід, я посилив нашу військову базу в Гуантанамо і вже сьогодні евакуював звідти членів сімей нашого персоналу.

— Питво усім присутнім за мій рахунок, — раптом оголосив Ковбой Білл. — Бо схоже вже на кінець шляху, амігос. — Він поклав дві двадцятки поряд зі своєю чаркою, але бармен ані рукою не ворухнув, щоби їх забрати. Він дивився на Кеннеді, котрий якраз закликав пана Хрущова усунути «цю таємну, необачну, провокаційну загрозу миру у всьому світі».

Офіціантка, котра приносила мені пиво, непохитно тверда й несхильна до рюмсань фарбована білявка років п’ятдесяти, раптом вибухнула сльозами. Це поклало край моїм сумнівам. Я підвівся зі стільця, зигзагами пройшов між столами, сидячи за якими, наче слухняні діти, чоловіки й жінки не відривалися очима від телевізора, і прослизнув до однієї з телефонних кабінок, що стояли біля машини «Скі-Болл»[544].

Телефоністка сказала мені, що за перші три хвилини розмови я мушу вкинути сорок центів. Я вкинув два четвертаки. Апарат сито дзеленькнув. Притишено до мене долітали слова Кеннеді, котрий продовжував говорити тим своїм гугнявим ново-англійським голосом. Тепер він звинувачував радянського міністра закордонних справ Андрія Громико в тому, що той брехун. Хто б сумнівався.

— З’єдную, сер, — озвалася телефоністка. А далі бовкнула: — Ви зараз слухаєте президента? Якщо ні, ви мусите ввімкнути радіо або телевізор!

— Я слухаю, — відповів я. Сейді, мабуть, також. Сейді, чий чоловік уже встиг був випустити з себе багацько апокаліптичного лайна, гладенько полакованого науковими термінами. Сейді, чий дружок-політик, випускник Єльського університету, казав їй, що щось серйозне мусить виприщитися в Карибському регіоні. Нова гаряча точка; можливо, Куба.

Я поняття не мав, що скажу, щоб її заспокоїти, але з цим проблеми не виникло. Телефон дзвонив і дзвонив. Мені це не подобалося. Де вона може бути в понеділок, о пів на дев’яту вечора, в Джоді? В кіно? Мені в це не вірилося.

— Сер, ваш абонент не відповідає.

— Я знаю, — сказав я і скривився, почувши, як з мого власного рота вискочила улюблена фраза Лі.

Я повісив слухавку, і мої четвертаки брязнули в лоток повернення монет. Я вже було націлився вкинути їх знову до апарата, але передумав. Що доброго мені подарує дзвінок до міз Еллі? Мене занесено до її списку злісних порушників. І в такому ж списку Діка я, либонь, теж. Обоє скажуть мені, щоб не пхав носа до чужих справ.

Коли я повернувся до бару, Волтер Кронкайт показував зроблені U-2[545] знімки радянських ракетних баз, які там будуються. Говорив, що багато членів Конгресу намовляють Кеннеді, щоби той віддав наказ їх бомбардувати або терміново ініціював повномасштабне вторгнення. Уперше в історії американські ракетні бази і Стратегічне командування ВПС перейшли в стан готовності DEFCON-4[546].

— Невдовзі американські бомбардувальники Б-52 почнуть баражувати впритул до кордонів Радянського Союзу, — говорив Кронкайт тим своїм глибоким, заворожливим голосом. — І — це очевидно для всіх нас, тих, хто відстежував події останніх семи років цієї дедалі більш зловісної холодної війни, — ймовірність помилки, потенційно згубної помилки, зростає з кожною новою ескалацією…

— Не чекай! — заволав чоловік, що застиг біля більярдного столу. — Бомбардуй уже зараз тих клятих хуєсосів коммі, щоб аж лайно з них летіло!

На цю кровожерливу репліку пролунало кілька протестуючих вигуків, але вони потонули у загальному шквалі аплодисментів. Я вийшов із «Плюща» й підтюпцем побіг на Нілі-стрит. Діставшись туди, я стрибнув до «Санлайнера», і його колеса закрутилися в бік Джоді.

8

Я мчав по шосе 77 навздогін за променями власних фар, а по радіо, яке в моїй машині знову працювало, не подавалося нічого іншого, окрім дедалі жахливіших страв. Навіть діджеї підхопили ядерну лихоманку, заговоривши фразами на кшталт: «Господи, благослови Америку» та «Тримаймо порох сухим». Коли діджей радіостанції КЛІФ заграв «Бойовий гімн Республіки»[547], я вимкнув приймач. Це вже занадто було схоже на те, що відбувалося після атак 11.09.2001.

Я «втоптав педаль в метал» і не відпускав її, незважаючи на страждання «Санлайнера» і на ту стрілку, яка на циферблаті ТЕМПЕРАТУРА ДВИГУНА уже підповзала до найвищої позначки. Всі дороги лежали майже геть порожніми, тому вже близько пів на першу ночі двадцять третього жовтня я завернув на під’їзну алею Сейді. Її