Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

Всі за столом сміялися. Капітанова гра на пальцях неабияк потішила їх. А він подивився на священика й гукнув:

— Кожна ніч священик п'ять на один!

Усі знову засміялись.

— Не гаючись їдьте у відпустку, — сказав майор.

— Хотів би й я поїхати з вами і все вам показати, — докинув лейтенант.

— А коли вертатиметеся, привезіть грамофон.

— Привезіть гарних оперних платівок.

— Привезіть Карузо.

— Не треба Карузо. Він горлає.

— А ви б не хотіли так горлати?

— Він горлає. Кажу вам, горлає!

— Я хотів би, щоб ви поїхали в Абруцці,— сказав священик. Усі інші голосно сперечалися. — Там добре полювання… Вам сподобаються тамтешні люди, і хоч узимку в тих краях холодно, проте ясно й сухо. Ви могли б погостювати в нашій родині. Мій батько чудовий мисливець.

— Ходімо, — сказав капітан. — Ми в розпусний дім, поки не зачинили.

— На добраніч, — мовив я до священика.

— На добраніч, — відказав він.

РОЗДІЛ III

Коли я повернувся на фронт, ми все ще стояли в тому місті. Тільки тепер в околиці було куди більше гармат, і настала весна. Лани зазеленіли, виноградні лози пустили зелені пагінці, дерева край дороги вкрилися дрібним листячком, і з моря повівав легкий вітерець. Я побачив місто, а над ним старий замок між пагорбів, за якими здіймалися гори — темні гори з обрідною зеленню на схилах. У місті побільшало гармат, з'явилося кілька нових госпіталів, на вулицях траплялись англійці; а деколи й англійки, та ще трохи будинків поруйнувало артилерійським обстрілом. День був теплий, по-справжньому весняний, і я пройшов тією довгою вулицею поміж деревами, відчуваючи тепло від нагрітих сонцем, стін, і побачив, що ми досі в тому самому будинку й що все довкола має такий самий вигляд, як і тоді, коли я відїжджав. Двері були відчинені, на лаві біля будинку сидів на осонні солдат, санітарна машина чекала проти бічних дверей, а всередині, коли я зайшов, пахло мармуровими плитами підлоги й лікарнею. Усе таке саме, як раніш, тільки тепер була весна. Я зазирнув у двері великої кімнати й побачив, що майор сидить за своїм столом, вікно розчинене й кімнату заливає сонячне світло. Він не помітив'мене і я не знав, чи мені зайти й доповісти про своє повернення, чи спершу піти нагору опорядитися. Зрештою вирішив піти нагору.

Кімната, яку я займав разом із лейтенантом Рінальді, виходила на подвір'я. Вікно було відчинене, моє ліжко заслане, а на стіні висіли мої речі — протигаз у довгастій бляшаній коробці й на тому ж гачку сталевий шолом. У ногах ліжка стояла моя дорожня скриня, — а на ній — мої зимові черевики, що вилискували від мастила. Між ліжками висіла моя австрійська снайперська гвинтівка з восьмигранним воронованим стволом та гарним прикладом, темного горіхового дерева, що так добре прилягав до щоки. Оптичний приціл, до неї, як я тепер згадав, був замкнений у скрині. На другому ліжку спав лейтенант Рінальді. Коли я зайшов до кімнати, він прокинувся й сів у ліжку.

— Сіао! [94] — сказав він. — Як вам гулялося?

— Чудово.

Ми потиснули руки, а тоді він, обняв мене за шию і поцілував.

— Ух ти! — мовив я.

— Ви брудний, — сказав він. — Вам треба помитися. Де ви були, що поробляли? Зараз же розказуйте про все.

— Скрізь був… У Мілані, Флоренції, Римі, Неаполі, Вілла-Сан-Джованні, Мессіні, Таорміні.

— Ви наче розклад поїздів читаєте. А якісь цікаві пригоди мали?.

— Так.

— Де?

— У Мілані, Флоренції, Римі, Неаполі…

— Годі, годі, А скажіть по правді, де було найкраще?

— У Мілані.

— Тому, що найперше. Де ви здибали її? У «Кова»? А куди пішли потім? Як вам було? Зараз же розкажіть про все. Ви перебули з нею цілу ніч?

— Так.

— Е, пусте. Тепер і в нас тут є гарні дівчата. Свіженькі, ще ніколи не були на фронті.

— Дивина.

— Не вірите? Ось підемо після обіду, самі побачите. До того ж у місті є гарненькі англійки. Я тепер закоханий у міс Барклі. Підемо до неї разом. Я, мабуть, одружуся з міс Барклі.

— Мені треба помитись і з'явитися до начальства. А ви тут усі байдикуєте, чи що?

— Відколи ви поїхали, тут тільки й того діла, що обмороження, жовтяниця, гонорея, самопоранення, запалення легень, тверді й м'які шанкри. Щотижня когось угріває уламком скелі. Є кілька справжніх поранених. Десь за тиждень знов розпочнеться війна. Схоже на те, що розпочнеться. Всі так кажуть. Як ви гадаєте, чи варто мені побратися з міс Барклі — після війни, звісно?

— Безперечно, — відповів я і налив повну миску води.

— Увечері розкажете мені про все, — мовив Рінальді.— А тепер мені треба ще поспати, щоб піти до міс Барклі бадьорим та гожим.

Я скинув френч і сорочку й помився холодною водою з миски. Витираючись рушником, я роздивлявся по кімнаті, у відчинене вікно, на Рінальді, що лежав, заплющивши очі. Він був гарний з виду, літами такий самий, як я, родом з Амальфі. Йому подобалось бути хірургом, і нас єднала, щира приязнь. Коли я ще дивився на нього, він розплющив очі.

— Ви маєте гроші?

— Маю.

— Позичте п'ятдесят лір.

Я витер руки й, потягнувшись до френча, що висів на стіні, вийняв із внутрішньої кишені гаман. Рінальді узяв банкноту не підводячись з ліжка, згорнув її і засунув у кишеню штанів. Тоді, всміхнувся.

— Мені треба показатися перед міс Барклі людиною грошовитою. Ви мій щирий добрий друг і фінансовий благодійник.

— Ідіть ви к бісу, — сказав я.

Того вечора у їдальні я сидів поруч священика, і його засмутило й навіть, несподівано образило те, що я не поїхав в Абруцці; Виявляється, він написав батькові, що, я маю приїхати, і там, готувалися зустріти мене. Я й сам почував себе винним і не міг збагнути, чому не поїхав туди. Адже я хотів поїхати і тепер намагався пояснити, як одне тягло за собою інше, й зрештою він зрозумів і переконався, що я таки хотів поїхати, і вся та незлагода майже минулась. Я випив багато вина, а потім кави й стреги і, захмелівши, все пояснював, як ото в нас не виходить те, чого ми хочемо, так-таки ніколи не виходить.

Ми вдвох розмовляли, а інші, тим часом, сперечалися. Я справді хотів поїхати в Абруцці. Але так і не поїхав туди, де дороги обмерзлі й тверді, мов залізо, де взимку ясно та сухо і сніг сухий та сипучий,