Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10 📚 - Українською

Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10" автора Джек Лондон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 152 153 154 ... 175
Перейти на сторінку:
їй і не снилось ніколи.

РОЗДІЛ XXVII

Однак неспромога закоханим, що живуть так близько одне від одного, довго зберігати незмінною відстань між собою. Непомітно для самих себе Грейм і Пола зближувались. За ласкавими поглядами, доторками рук пішли інші дозволенні пестощі, а врешті якось вона вдруге опинилась у його обіймах, і уста їхні злилися в довгому поцілунку. Цього разу Пола не спалахнула гнівом. Натомість вона владно сказала:

— Я вас не відпущу.

— Я не можу тут лишатись, — усоте повторив Грейм. — Мені, звісно, не вперше цілуватись за дверима і всякі дурощі витівати, — пояснив він, — але тут річ інша. Тут ідеться про вас і Діка.

— Усе владнається, я вам кажу, Івене.

— Їдьте зі мною, та й уладнаємо все самі. Їдьмо негайно.

Пола відсахнулася.

— Згадайте Дікові слова того вечора, коли Лео бився з драконами, — умовляв далі Грейм. — Що якби ви, його дружина, втекли від нього з ким-небудь, він тільки сказав би: «Благословляю вас, дітки».

— Того ж бо мені так важко це зробити. Через його велике серце. Ви тоді слушно про нього сказали. Ось спробуйте придивитись до нього. Він такий ласкавий, такий делікатний, як і казав того вечора. Тобто зі мною делікатний. І навіть більше. Зверніть увагу…

— А він знає? Він уже говорив з вами? — перепив Грейм.

— Ні, не говорив. Але я й так певна, що він знає або здогадується. Ось придивіться. Він не хоче змагатися з вами…

— Змагатися?

— Атож. Він не хоче змагатися. Пригадайте вчорашнє ковбойське свято. Поки не приїхала наша компанія, він виїжджував мустангів, а потім ні разу більше не сів у сідло. А з нього виїжджувач знаменитий. Ви теж пробували, і виходило непогано, але, як сказати по щирості, до нього вам як до неба. І от він не хотів показувати свою перевагу над вами. З самого цього я б упевнилася, що він здогадується.

А ви не помітили, що віднедавна він не сперечається з вами ні в чому, з усім погоджується, що ви тільки скажете, — а він же любить з усіма посперечатись, такий у нього звичай. У більярда він грає з вами й далі, бо там ви його побиваєте. І фехтує на рапірах та палицях — у цьому ви з ним рівні. А боксувати чи боротись не хоче.

— Так, у боксі й у боротьбі він дужчий, — з жалем визнав Грейм.

— Простежте за ним, і ви зрозумієте, що я мала на увазі, коли сказала «не хоче змагатись». Він поводиться зі мною як з баским лошатком: дає волю вибрикувати, як я хочу. І нізащо в світі не зупинить. О, я знаю його, повірте. У нього свої власні життєві правила, і він міг би навчити всіх філософів практичної філософії. Ні, ні, слухайте, — квапливо спинила вона Грейма, що хотів був перебити її. — Я ще не все сказала. У нас є потайні сходи з бібліотеки до Дікового кабінету; ними ходимо тільки він, я та його секретарі. Піднімешся ними з бібліотеки і зразу потрапляєш до кабінету, між стелажі з книжками. Я оце тільки-но звідти. Зайшла була, хотіла його побачити, коли чую з-за стелажів голоси. Думаю, якась маєткова справа, почекаю трохи, поки він зостанеться сам. Так і виявилося— справа маєткова, але така цікава, така «повчальна», як сказав би Генкок, що я мимохіть стала підслуховувати. Повчальна вона тим, що розкриває Дікову вдачу.

Дік мав розмову з дружиною одного робітника. У великому маєтку, як наш, і таке часом трапляється. Я тієї жінки не знаю ні на ім’я, ні в вічі, і якби зустріла, то не впізнала б. Вона скиглила, нарікала на свою ганьбу, та Дік спинив її. «Все це пусте, — каже. — Я хочу знати одне: чи ви давали Смітові який привід в’язнути до вас?»

Власне, його інакше звуть, але на разі нехай буде Сміт. Це один з наших десятників, він уже вісім років у Діка служить.

«Та що ви, сер! — чую, відповідав жінка. — Він сам в’язне до мене з першого дня, проходу не дає. Я його вже десятою дорогою обминала. Чоловік у мене загонистий, як порох, а я так боялася, щоб його з роботи не прогнали. Він уже безмаль рік як у вас робить, і ще ніякої догани йому не було. Перед тим він довго сталої роботи не мав, і ми дуже бідували. Не з його причини, ні. Він і непитущий у мене. Він завше…»

«Гаразд, гаразд, — уриває її Дік. — Робота вашого чоловіка і його поведінка тут ні до чого. То ви таки справді не давали ніякого приводу містерові Сміту?»

Вона хвилнн із десять запевняла його, все розказувала, як напосідавсь на неї десятник зі своїм залицянням. Голос у неї приємний — такий м’який, несміливий, жіночний, і з себе вона, мабуть, гарненька. Я насилу стрималася, щоб не виглянути — хотіла побачити, яка вона.

«Ну, а як же той учорашній скандал? — питає Дік. — Широко розійшовся? Крім вашого чоловіка та містера Сміта, ще хто знає? Сусіди чули?»

«Аякже, сер! І чого він уперся до мене в кухню, коли його ніхто не кликав! Мій чоловік і робить не під ним. А він обійняв мене за стан та лізе цілуватись. Коли це чоловік у двері. Він у мене скажений, але на силу не дуже, містер Сміт удвічі дебеліший. Він і вихопив ножа, а містер Сміт упіймав його за руки, та й давай удвох борюкатись по кухні. Я бачу, що душогубство буде, вибігла надвір і кричу: «Рятуйте!» Та сусіди вже й самі колотнечу почули, бо вони там у кухні вікно вибили й плиту завалили, повна кухня диму була і попіл летів. Аж сусіди їх розборонили. Господи, за що це мені така ганьба! Тепер же знаєте, сер, жінки як почнуть язиками плескати!..»

Дік знову спинив її, та ще хвилин із п’ять не міг випровадити. Вона дуже боялася, що чоловіка з роботи проженуть. Дік їй нічого певного не сказав; я зрозуміла, що він зараз викличе десятника, й вирішила почекати ще. І справді, зайшов Сміт. Мені хтозна-як кортіло його побачити, але я могла тільки слухати.

Дік без довгих передмов змалював йому весь скандал, і Сміт признався, що гармидер справді вийшов чималий. Потім Дік йому сказав: «Вона божиться, що ніякого приводу вам не давала».

«Оце вже бреше, — відповідає Сміт. — Вона так в очі заглядає, наче манить. І з самого початку мені бісики пускала. Але в кухню до себе вчора

1 ... 152 153 154 ... 175
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"