Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

крисами та в чорних плащах–крилатках, інші — в бриликах «канотьє», куцих піджачках та картатих бриджах під гетри, ще інші — в блакитних студентських штанях, одначе в смушевих шапках на головах, незважаючи на спеку літнього дня. Це були молодчики з клубу «Мать–анархія» — гвардія лідера київських анархістів з кумедним прізвищем Барон. Анархісти прибули до «ренського погрібка» відсвяткувати вчорашню акцію Думи в царині поширення революційних свобод, а можливо, і з метою вчинити бешкет.

Ставши на порозі і, цілком очевидно, шукаючи приводу завестися з офіцерами, Нарцис заспівав:

Захожу я в ренскую, сяду я за стол, Скину я хуряжку, кину я под стол, Спрашую я милку — будем пить чи бить? А вона говорить — ахвицеров бить…

Це вже був недвозначний виклик, і офіцери напідпитку почали хапатись за кобури пістолетів.

А Нарцис галасував, ламаючися:

— Русі веселіє — пити і бити! Хай живе свобода питія і битія на Русі! Заходь безплатно, патріот до переможного кінця! Мать–анархія частує всіх!

Його молодчики, згрудившись довкола свого отамана, вже витягали кастети та фінки з кишень.

Та неминучий інцидент з неодмінною кривавою розв'язкою був все ж таки одвернутий, бо в цю хвилину загальну увагу привернула якась процесія, що посувалася згори і вже наблизилась до колегії Павла Ґалаґана. Власне, то була не процесія, а марширувала якась військова частина.

— Хлопці! — притишено, одначе надміру хвилюючись, загукав Харитон. — Переказуй мерщій по вервечці Василю Назаровичу: юнкери, мабуть, ідуть, на «екс»!

Харитон зашамотався, перекинув берданку з руки на руку, зазирнув у люфу, навіть подув у неї, підтягнув штани, і взагалі — почав робити зайві і зовсім недоречні рухи.

Та тривога була марна, то йшли не юнкери.

Юнкери, правда, йшли, але було їх зовсім не багато — тільки конвой, а під конвоєм плентався якийсь різноманітний солдатський набрід. Це була просто юрба, і посувалася вона спроквола, човгаючи чобітьми та бутсами. Були в тій юрбі переважно задрипані піхотинці, але траплялися й хвацькі кавалеристи, навіть козаки з лампасами та величезними чубами з–під заламаних набакир кашкетів, були й матроси в смугастих тільняшках та широченних кльошах — кожний з добру жіночу спідницю завширшки.

Це були дезертири. їх щойно виловили при облаві на Галицькому базарі і тепер гнали на Київ–Другий до військової рампи, щоб повантажити в ешелони і прямим ходом — на позиції, на поповнення поріділих фронтових частин.

Публіка на тротуарах реагувала по–різному. Дехто дивився понуро, дехто кляв — чи то бога, чи то царя, чи й саму всеросійську революцію. Офіцери від Карантбайвеля загукали:

— Зрадники! Запроданці Вільгельма і Франца–Йосифа!

З приміщення театру «Бергоньє» вибіг на тротуар Боженко. В руці він тримав наган із зведеним курком: на Боженка покладено відповідальність за безпеку зборів.

— Тьху! — плюнув спересердя Боженко, відразу зорієнтувавшись, що небезпеки нема. — Що ж ви, хлопці, дурно паніку знімаєте? Матері вашій хрін!

Він обережно спустив курок і старанно заховав револьвер у внутрішню кишеню: йому, діячеві зовсім мирної організації — Центрального бюро професійних спілок, носити зброю не дозволено.

Але вилити своє обурення — бо ж меншовики щойно завалили і третю більшовицьку резолюцію про негайне припинення війни, провівши ухвалу про підтримання війни до переможного кінця, — Боженко мусив. Він гукнув до дезертирів:

— Хай живе мир без анексій і контрибуцій!

Це були якраз останні слова з резолюції, яку зачитувано щойно від більшовицького комітету і яку меншовики так і не дали дочитати до кінця, вчинивши в залі обструкцію.

Серед офіцерського гуртка вигук Боженка викликав обурення. Офіцери навіть рушили на брук, через вулицю, щоб тут же провчити зухвальця і заколотника. Дружинники почали клацати затворами.

Та й на цей раз інцидентові з неминучою кривавою розв'язкою не судилося відбутись. Якась навіжена автомашина повним ходом линула згори, подаючи оглушні сигнали, щоб усі мерщій тікали з дороги геть.

Це був звичайний легковий відкритий «рено» польової служби Червоного Хреста, про що свідчили великі червоні хрести, помальовані на дверцятах машини. Сотню таких автомобілів дістав у подарунок від Франції Південно–Західний фронт, але перевозити в них поранених було неможливо, бо санітарні ноші в них не вміщались. В народі ці машини прозвано «сестровозами», бо в них переважно катались по місту, бенкетуючи та бешкетуючи, загулялі «земгусари» із сестрами–жалібницями. Так було і цього разу: в ландо сестровоза розвалилися два «земгусари», дві сестри–жалібниці сиділи в них на колінах.