Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

під зливою, ми пропадали цілий день у казино, куди я неодмінно вирушав у негоду. Я зневажав до глибини душі панянок д'Амбрезак за те, що ті ні разу не переступили його порога. Я охоче допомагав своїм приятелькам збиткуватися над учителем танців. Зазвичай господар чи службовці, узурпуючи собі диктаторську владу, робили догану нам за те, що мої приятельки (навіть Андре, про яку я саме тому й подумав, що це натура діонісівська, хоч, якраз навпаки, вона була вутла, інтелектуальна і цього року часто хворіла, але не шанувалася і чинила так, як їй підказував її вік, а цей вік усе долає і єднає веселощами і хворих, і здорових) неодмінно влітали до холу чи до бальної зали з розгону, перескакували через стільці, ковзалися по паркету, утримуючи рівновагу граційним рухом рук та ще й наспівуючи, — так рання їхня молодість змішувала всі мистецтва, взоруючись на поетів стародавнього світу, які ще не знали жанрового розмежування і в чиїх епічних поемах рільничі поради чергувалися з душеспасенними місцями.

Андре, яка видалася мені першого дня холодніша за інших, насправді була куди чуйніша, добросердіша, тонша, ніж Альбертина, яку вона оточувала турботливою й лагідною ніжністю старшої сестри. Вона сідала в казино поряд зі мною і могла — на відміну від Альбертини — утриматися від туру вальсу чи навіть, коли я був утомлений, зректися казино і завітати до готелю. У її приязні зі мною та з Альбертиною були відтінки, що свідчили про її чудове розуміння сердечних справ, яке вона, може, трохи завдячувала своєму хворобливому стану. Вона з незмінно веселою усмішкою пробачала дитинність Альбертини, що з наївним палом пояснювала, яку непереборну спокусу становили для неї всілякі розривки, яких вона, не те що Андре, не вміла зректися задля розмови зі мною…

Коли наставала пора чаювання на Гольфовому полі, Альбертина одягалася і, як ми були в цей момент усі вкупі, приступала до Андре: «Ну, Андре, чого ти ждеш? Ти ж знаєш, пора вже чаювати на Гольфовому полі». — «Мені хочеться з ним побалакати», — озивалась Андре, показуючи на мене. — «Але ж тебе запросила пані Дюр'є!» — гукала Альбертина, ніби намір Андре побути зі мною пояснювався тим, що вона забула про запрошення. — «Слухай-но, серденько, не дурій!» — відповідала Андре. Альбертина не наполягала з обави, як би їй хтось не запропонував залишитись також. Вона крутила головою. «Роби, як знаєш, — казала вона: так розмовляють з хворим, якому подобається спалювати себе на малому вогні, — а я біжу, бо твій годинник, здається, відстає», — і брала ноги за пас. «Вона істота уроча, але нестерпна», — кидала Андре, обіймаючи приятельку лагідно-осудливою усмішкою. В Альбертининій любові до розривок було щось від колишньої Жільберти, і пояснювалося це дедалі більшою подібністю між жінками, яких ми кохаємо по черзі, подібністю, яка виникає зі стійкости нашого темпераменту, бо то ж він їх вибирає, відкидаючи всіх тих, хто не був би водночас нашою протилежністю і доповненням, тобто не вдовольняв би нашої чуттєвости і не мучив нашого серця. Ці жінки є витвором нашого темпераменту, образом, оберненою проекцією, «негативом» нашої вражливости. Отож-бо повістяр міг би, йдучи за плином життя свого героя, майже однаково змалювати його любовні захоплення, і було б таке враження, ніби він не повторюється, а щоразу творить заново, бо штучне врізноманітнення завжди слабше за повторення, яке має відкрити нову правду. Воднораз письменникові треба відзначати в характері коханця ознаку зміни, яка з'являється з його вступом на нові терени, в інші широти життя. І, можливо, письменник повідав би ще одну правду, якби, малюючи характери решти персонажів, взагалі утримався від окреслення характеру жінки, яку кохає герой. Чи знаємо ми характер байдужих нам людей так, як би він нам розкрився в істоти, чиє життя зливається з нашим життям, істоти, яка скоро стане для нас чимось невіддільним, про чиї спонуки ми ненастанно снуємо нові й нові лячні здогади? Пориваючись за межі свідомости, цікавість, пробуджувана у нас коханою жінкою, сягає далі її характеру; якби ми й могли на ньому зупинитися, то, звичайно, не захотіли б. Предмет нашого хвильного дослідження засадничіший за властивості характеру, подібні до ромбиків шкіряного покриву, розмаїте поєднання яких визначає чудесну неповторність тіла. Проміння нашої інтуїції проходить крізь них, і образи, які воно нам приносить, не є образами чийогось обличя, вони відтворюють похмуру і скорботну одноманітність скелета.

Андре була тяжко багата і напрочуд гойно давала змогу Альбертині, вбогій сирітці, користатися з розкошів, у яких жила сама. До Жізелі вона ставилася трохи інакше, ніж мені здалося спершу. Невдовзі, бач, від цієї учениці надійшли вісті, і коли Альбертина показала одержаного нею листа від Жізелі, де та писала ватазі, як вона доїхала, і перепрошувала, що через свої лінощі поки що не написала решті дівчат, я з подивом зачув, що сказала про це Андре, а вона ж, як я гадав, була смертельним ворогом Жізелі: «Я їй завтра напишу, а то як сподіватися листа від неї, то можна чекати до нових віників: вона така недбала!» І, звертаючись до мене, додала: «Звісно, вона нічим не вражає, але вона така славна дівчина, а потім я справді до неї прихилилася». Звідси я виснував, що Андре як і сердиться, то недовго.

У дні недощові ми вибиралися на роверах до бескеття або на село, і я вже за годину починав чепуритися і побивався, коли Франсуаза не дуже ретельно збирала мене в путь. Навіть у Парижі Франсуаза, коли її ловили на якомусь недогляді, гордо й обурено випростувала спину, вже згорблену під тягарем літ, — і це вона, така сумирна, така скромна й уроча в тих випадках, коли її самолюбство було влещене! Оскільки самолюбство було головною спружиною її життя, то вдоволення та гумор були в неї прямо пропорційні марудності роботи, яку їй загадували. Те, що вона робила в Бальбеку, було таке легке, що вона майже весь час #була не в гуморі, і це її невдоволення стократ посилювалося, і на обличчі її миттю з'являвся пихато-іронічний вираз, коли я, поспішаючи до приятельок, жалівся, що капелюх не вичищений, а краватки пожмакані. Найменший докір (скажімо, я зауважив, що піджак не на місці) разив її в саме серце, але вона не визнавала своєї провини і зараз же починала пиндючитись, що, мовляв, «зумисне сховала його до шафи, щоб жодна порошинка на нього не сіла», ба більше: вона за всіма канонами мистецтва виголошувала панегірик