Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

своїй працьовитості, уболівала, що в Бальбеку вона ще не мала промитої години, і запевняла, що на таке місце, окрім неї, ніхто б не позаздрився. «Треба ж отак порозтикувати свої речі! Все гамузом навалено! Сам чорт ногу собі вломить!» Іноді Франсуаза з виглядом королеви світила на мене вогненними очима і зберігала мовчанку, яку, одначе, порушувала, тільки-но зачиняла за собою двері; тоді коридор озивався вигуками, очевидно, образливими для мене, але такими самими нерозбірливими, як репліки акторів, які виголошують свої перші слова за лаштунками, ще до появи на кону. Зрештою, коли я збирався йти погуляти зі своїми приятельками, навіть якщо нічого не бракувало і Франсуазу не зраджував добрий гумор, вона все-таки бувала нестерпна. Користуючись тим, що я, відчуваючи потребу говорити про дівчат, пришивав іноді якусь квітку, вона з таємничим виглядом розповідала про них такі речі, що їх я знав би краще за неї, якби це була правда, — просто Франсуаза не так мене розуміла. Вона мала, як усі наші ближні, свої характерні особливості: людина ніколи не уподібнюється до прямої стежки, вона вражає нас неодмінними дрімучими манівцями, непомітними для інших, якими продиратися нам справжня мука. Якщо я казав: «Де капелюх?», або: «Нехай чорти візьмуть цю Андре!», «Нехай чорти візьмуть цю Альбертину!», Франсуаза щоразу спроваджувала мене на дурнячі позавгородні стежки, і я через це незбожно барився. Те саме бувало, коли я просив її приготувати сандвічі з честером чи з салатою і купити соложеників на підвечірок, який я збирався влаштувати на скелях для себе та дівчат. «Могли б і вони прихопити з собою якусь перекуску, якби не були такі жили», — запевняла Франсуаза, підсобляти якій поспішала в цю мить уся вспадкована нею провінційна зажерливість та вульгарність, і можна було подумати, що коли одна половина душі небіжки Евлалії[184] ввійшла у святого Елігія, то друга — аж надто хвацько — вбилася в чарівну плоть моїх приятельок із ватаги. Я кипів, слухаючи ці пащекування і відчуваючи, що дійшов до такого місця, після якого знайомий путівець Франсуазиного характеру робиться непролазним — на щастя, ненадовго. Нарешті піджак знаходився, сандвічі з'являлися, і ми з Альбертиною, Андре, Розамундою, а іноді з кимось іще, пішки чи роверами пускалися в путь.

Ще зовсім недавно така прогулянка мені більше подобалася в негоду. Тоді я шукав у Бальбеку «краю кіммерійців», а в цьому краю погідних днів бути не могло: вони означали б для мене впад вульгарного літа купальників у криту туманами старожитну дідизну. Але до того, чим раніше я гордував, що гнав з-перед своїх очей геть (то була не тільки гра сонячних зайчиків, а й регати і верхогони), тепер я жадібно поривався з тієї самої причини, з якої давніше мені хотілося дивитися лише на бурхливе море і яка в обох випадках пов'язувалася з моїми художніми запитами. Я кілька разів одвідував з моїми приятельками Ельстіра, і в ті дні, коли приходив до нього з дівчатами, він найохочіш показував нам крокі ладних yachtswomen[185] або ескіз, зроблений на іподромі поблизу Бальбека. Спершу я несміливо признався Ельстірові, що мене не приваблюють тамтешні збіговиська. «А даремно, — кинув він, — там дуже гарно і дуже цікаво. Узяти хоча б таку прояву, як жокей: до нього прикуто стільки очей, а він стоїть похмуро на краю paddock'a[186] сіренький, хоча на ньому осяйний камзол, злитий в одне ціле з баским конем, якого він приборкує, — як було б цікаво віддати його жокейські порухи, показати яскраву пляму, яку він, а також масть коней творять на біговому крузі! Яке все мінливе на цьому пишному огромі бігового круга, де ваше око чарує стільки тіней, стільки відблисків, яких ви більш ніде не побачите! А жінки — якими прегарними вони можуть бути тут! Надто пишно було на відкритті, — я бачив там напрочуд гожих жінок у якомусь вогкому, голландському світлі, — це коли пронизлива вогкість відчувається у всьому, навіть у сонці. Доти мені жодного разу не доводилося бачити жінок із біноклями — жінки під'їжджають у колясках, у такому, власне, світлі, а вогкість такого світла залежить, звісно, від близькости моря. От би це віддати! Я повернувся з верхогонів не тямлячись від захвату, і мені так закортіло творити!» Потім Ельстір з іще більшим надпоривом перекинувся з верхогонів на yachting,[187] і тут до мене дійшло, що регати, спортивні змагання, коли вичепурені жінки купаються в зеленасто-блакитному світлі морського іподрому, для сучасного художника такий самий цікавий сюжет, як фестини, що їх так уподобали малювати Веронезе чи Карпаччо. «Ваше спостереження влучне, — зауважив Ельстір, — тим паче що місто, де вони малювали, надавало їм чогось морського. Тільки краса тодішніх кораблів найчастіше спочивала в їхній ваготі, в їхній складності. Там теж були змагання на воді, як тут; зазвичай — на честь якогось посольства, такого, як от Карпаччо зобразив у «Легенді про святу Урсулу».[188] Судна були тоді невкладисті, не судна, а архітектурні споруди, кожне з них — щось наче амфібія, щось наче маленька Венеція всередині великої, і ця схожість посилювалася ще й тим, що, швартовані з допомогою похідень, криті шарлатним атласом та перськими килимами, вони возили жінок, убраних у вишневий златоглав чи зелений адамашок, які стояли близесенько від інкрустованих барвистим мармуром балконів, звідки звішувалися й дивилися інші жінки — в сукнях із чорними рукавами та білими вильотами на них, отороченими перлами чи оздобленими мереживом. Уже не видно, де закінчується суходіл, де починається вода, не видно, що це — досі палац чи вже судно, каравела, галеас, буцентавр[189]». Альбертина жадібно слухала Ельстіра, який так докладно описував строї, малював нам картини пишноти. «Ой, хоч би колись глянути на мереживо! Венеційське мереживо — така краса! — вигукувала вона. — Ах, як мені кортить поїхати до Венеції!» — «Можливо, вам незабаром удасться помилуватися тканинами, які носили там тоді, — сказав Ельстір. — Досі їх можна було бачити лише