Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

– Ех, і як ми так, прогледіли! Другий та третій знаки проґавили!

А Джил одразу ж пригадався її сон.

– Це все моя провина, – у розпачі промовила вона. – Я… я припинила повторювати знаки кожну ніч. Якби я думала про них більше, то одразу ж здогадалася б, що це – те саме місто, і ніякий сніг би мені не завадив!

– Моя провина ще важча, – похитав головою простоквак. – Я побачив… і майже здогадався. Мені чомусь здалося, що те місце неабияк нагадувало зруйноване місто.

– Ти єдиний, кому нема в чому себе звинувачувати, – заперечив Бяклі. – Ти ж намагався вмовити нас зупинитися.

– Виходить, погано намагався, – похмуро зауважив простоквак. – Мені завжди не вистачає наполегливості. Я ж міг просто схопити вас за руки та втримати. Міг – а не зробив…

– Правда в тому, – неголосно почав Бяклі, – що ми настільки захопилися спробами знайти палац, що нас ніщо більше не турбувало. Принаймні мене так точно. Із тієї миті, як ми зустріли на мосту пані з мовчазним лицарем, ми тільки про палац і думаємо і майже зовсім забули про принца Ріліана.

– Не здивуюся, якщо саме цього вона й домагалася, – насупився Трясогуз.

– Я ось чого ніяк не збагну, – звернулася Джил до супутників, – як ми могли не побачити напис? Може, він з’явився лише минулої ночі? Чи міг він – я маю на увазі Аслана – зробити цей напис вночі? Мені бачився такий дивний сон… – І вона переповіла про все, що їй наснилося.

– О-о-о, який же я бовдур! – у розпачі вигукнув Бяклі. – Ми його бачили, бачили! Ми ж заблукали в тому написі! Зісковзнули в літеру «Е» слідом за Джил, що туди провалилася. Ось дивись: ти впала он там, де нижня рисочка веде на північ; ми пішли нею в тому напрямі, повернули праворуч, дійшли до перехрестя, звідки відходив ще один поворот правіше – то середня рисочка, але вирішили йти прямо, бачиш? Потім знов звернули, цього разу праворуч, і йшли, йшли, доки не вперлися в стіну, після чого повернули назад. Оце так дурні! – Він із люттю вдарив по сидінню ногою і продовжував: – Ні, Поул! Я знаю, що в тебе було на думці, бо я й сам думав так само: ти думала, що гарно було б, якби Аслан залишив знаки на руїнах уже після того, як ми пройшли повз них. Якби то було так – провина була б його, а не наша. Зручно вийшло б, чи не так? Ач, ні! Винуваті ми самі! Він лишив нам чотири знаки, трьома з яких ми вже знехтували!

– Ти маєш на увазі, я знехтувала, – покірно додала Джил. – Твоя правда. Я все псую від самого початку, з тієї миті, як ти привів мене сюди. Та все ж, як би мені не було гірко і прикро, треба думати, що ж робити далі. Що він хотів цим сказати? Що означає: «Під землею»? У цьому ж нема ніякого сенсу!

– А як на мене, то є, – заперечив Трясогуз. – Це означає, що ми повинні шукати принца під зруйнованим містом.

– Але як? – не второпала Джил.

– У тому й заковика, – задумливо промовив простоквак, потираючи свої великі жаб’ячі долоні. – І як нам те зробити? Звичайно, якби ми зосередилися подумки на завданні, коли брели зруйнованим містом, що-небудь, але придумалось би – знайшлися б якісь дверцята або печерка, або який-небудь хід, чи випадковий перехожий підказав би нівроку, що нам робити, а може, і сам Аслан – хтозна, чом би й ні зрештою… Вказівки Аслана жодного разу нікого не підводили. Але ось як прослідувати ними тепер – ото вже слушне питання.

– Гадаю, нам треба просто повернутися назад, – запропонувала Джил.

– Просто, чи не так? – скептично перепитав Трясогуз. – Можемо для початку спробувати відчинити он ті двері, щоб подивитися, як саме це просто.

Усі подивилися на двері й хутко зметикували, що жоден із них не зможе дотягтися до ручки, а коли навіть і зміг би, то нізащо не спромігся б її повернути.

– Гадаєте, нас не випустять, якщо ми попрохаємо? – спитала Джил.

Ніхто не відповів, але всі подумали: «А що як ні?»

Думка ця неприємно їх вразила. Трясогуз був рішуче налаштований проти того, аби відкриватися велетням і прямо звертатися до них із проханням, а діти дали йому слово нічого тим не виказувати і, звичайно, порушити його не могли. Однак усі троє були чомусь упевнені, що втекти із палацу вночі їм ніяк не вдасться: якщо вони розбредуться по спальнях і опиняться за замкненими дверима, до ранку їм звідти не вибратися. Звичайно, можна попрохати, аби дверей не зачиняли, але тоді велетні могли запідозрити недобре.

– Наша єдина надія, – сказав Бяклі, – спробувати вислизнути по обіді. Хіба ж вдень немає такої години, коли більшість велетнів сплять? Якщо ми зможемо вислизнути до кухні, можливо, вийдемо через чорний хід.

– Не сказав би, що то чудова думка, – мляво зауважив простоквак, – та вибору в нас немає…

До речі, якщо розібратися, то план Бяклі був не таким уже й кепським. Справді, якщо хочеш непомітно вибратися із будинку, краще робити це вдень, а не вночі. Двері й вікна в цю годину часто лишають незамкненими, а, крім того, якщо тебе заскочать на гарячому, завжди можна вдати, ніби ти просто вийшов прогулятися (у чому буде дуже важко переконати як велетнів, так і будь-кого з дорослих, якщо вони спіймають вас у ту саму мить, коли ви вилазите крізь вікно у спальні о першій годині ночі).

– Тоді ми повинні змусити їх відкликати стражу, – додав Бяклі. – Треба вдати, ніби нам тут дуже подобається і ми залюбки залишимося до свята осені.

– Яке відбудеться завтра ввечері, – підхопив Трясогуз. – Я чув, як про нього згадував один із велетнів…

– Ну, що ж… – підсумувала Джил. – Ми маємо вдати, ніби нетерпляче чекаємо свята, і без кінця розпитувати їх про те свято. Вони й так мають нас за дітлахів, тож це нам неабияк на руку.

– Веселитися… – глибоко зітхнув Трясогуз. – Ось що ми повинні робити. Веселитися. Бути безтурботними, мов нам море по коліно. Я вже помітив, що у вас, молоді, ой як не завжди буває радісний вигляд. Вам слід пильно придивлятися до мене й робити так, як роблю я. Я буду веселитися, ось так! – тут він скорчив міну, як у мертвяка. – І пустувати, ось так! – додав він і зобразив понуре па. – У вас усе вийде, тільки пильнуйте за тим, що