Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Декілька днів був сам, без книжок. Займатися грою не хотілось. Попросив той самий том Толстого. Дали якусь соцреалістичну гидоту — читав наглядач.

Довелося понудьгувати.

Нарешті, якось увечері внесли койку.

«„Квочка“ чи ні?»

Заводять. З очей, з усіх рухів видно, що бувалий зек.

— Антик? — запитує.

— А що це таке?

— Антикомуніст.

— Так, стаття 70-а. Але насправді не антикомуніст. А як ви здогадались?

— Та ваших легко пізнати. А я за валюту. Хочуть приклеїти. Перевели з Бутирки. Там сидів за розкрадання. Я — директор магазину. Михайлович Віктор. Мене тільки-но перевели від вашого. Від Іллі. Поет.

— Ілля? Москвич?

— Так.

— Габай?

— А ти що, знаєш Іллю?

— Чув (згадка про Іллю насторожила. «Квочка?»). Він приятель Якіра й Кіма?

— Так. Кім — співак.

Михайлович почав по пам’яті читати вірші Габая. Видно було, що Габая він дуже любив.

Вразило мене, що він пам’ятав навіть великі поеми. Дещо я читав раніше у самвидаві, наприклад, поему про Юдіф.

Певність, що переді мною «квочка», зменшилась. Навмисне дресирувати «квочку» на поезію? Навряд.

Він також приглядався до мене й поводився дуже обережно. Коли дізнався, що я з Ініціативної групи, пожвавішав.

Закони і всі юридичні тонкощі знав назубок. Пояснив, що для мене проведуть амбулаторну експертизу «п’ятихвилинку». Лікарі приїдуть у тюрму.

— Не хочуть, щоб про тебе знали в таборах і у психушках.

Політика Михайловича не цікавила. Зате про літературу знав багато.

Його батько — один з діячів французької компартії. Фахівець з політекономії. Приїхав у СРСР допомагати будувати соціалізм. Вчасно збагнув, куди потрапив. Сам почав зменшувати собі чин. Виїхав у Середню Азію. Працював бухгалтером. Так вдалося уникнути арешту, звинувачень у шпигунстві й троцькізмі.

Сина залишив у якогось партійного боса. Віктор звик до розкішного життя. Потім повернувся батько. Почали жити бідно. Смак до солодкого життя залишився і завів Віктора у табір. Після табору він вирішив красти законно. Закінчивши Торговий інститут, став директором магазину. З Міністерства торгівлі йому підкидали дефіцитний товар, за який він брав подвійну ціну. Ділився з благодійниками з Міністерства, з продавцями (не даси — донесуть). Та й ОБХСС треба дати. І «народному контролеві». Та на життя вистачало.

Компанія з Міністерства попалась. Почалась «справа Фліорента». Там і патологічний секс, і розкрадання, і хабарі. Попались, через те, що відмовились дати начальству з Ради Міністрів «на лапу».

Групу Фліорента посадили. Оскільки Михайлович — розумна людина, то ніяких зв’язків з Міністерством у нього не виявилось.

Жив дуже багато, на всю губу. Бував у закритих магазинах, відпочивав в «урядових» санаторіях, дивився фільми для «слуг народу».

Усі його друзі — «торгаші», як він зневажливо їх називає, — становлять особливий прошарок москвичів (разом з радянською богемою, дітьми радянсько-партійних босів). Майже все в їхньому колі вирішують телефонні дзвінки.

Усі наші дні в тюрмі були заповнені розповідями про «солодке життя». Багато чого я знав і раніше. Але техніки зв’язків, блату, крадіжок, шахрайства не знав. Виявляється, якби Остап Бендер ожив, то швидко зміг би роздобути свої мільйони.

Хочеш дістати квиток на «Солодке життя» Фелліні або «Вісім з половиною» — телефонуєш адміністраторові:

— Товариш Іванов? Це з Міністерства, Петров. Товариш Сидоров хоче 10 квиточків у 15 ряд. Як немає у 15-му? Зорганізуйте! Мій секретар зайде.

Головне не вказувати чину, головне вжити жаргонне партійне слівце «зорганізуйте», замінити квиток «квиточком» і вказати ряд.

Адміністратор навіть не заїкнеться щось уточнювати. У «Крокодилі» розповідалось про шахрая, який через такий дзвінок дешево закупив на базі декілька партій дошок і продав їх колгоспам.

Силу дзвінка не можуть належно оцінити у «прогнилому від корупції» буржуазному суспільстві. А в нашому великому ГУЛАГу без дзвінка щось зробити важко.

Михайлович дурив начальство здебільшого безкорисно. Коли я запитав його, навіщо він мені розповідає певні деталі (бо ж за це можуть посадити), він засміявся:

— ДБ таке не цікавить. А МВС знає, але не зачіпає. Я з шахрайства не наживався. Просто користувався благами, дозволеними вибраним. Хай тільки спробують заговорити про них на суді — самих посадять.

На його думку, купити не можна лише Політбюро і гебістів. Останніх жорстоко карають за хабарництво, а Політбюро «нечистих» грошей не потребує.

Розмови й пісні у нас перемежовувались читанням книжок. Бібліотека у Лефортово чудова. За шість місяців я прочитав силу цікавих книжок, деякі з них майже неможливо знайти на волі.

Прочитав усі повісті Гоголя, «Сентиментальну подорож» Стерна, багато романів Діккенса. Не хотів тоді писати про інші книги, щоб ДБ не викинуло з бібліотеки. А були там навіть книжки, не дозволені на волі. Жене, Гакслі, здається, Селін, навіть щось політичне… Бібліотека колись поповнювалась за рахунок книжок, реквізованих у 30-ті — 40-ві роки.

У тюрмі емоційність сприйняття краси у мене надзвичайно збільшилась. Наприклад, Діккенс, який ніколи мені не подобався, раптом відкрив для мене красу старої Англії, м’який, сентиментальний гумор доброти. У «Домбі й сині» я побачив, що підштовхнуло Олександра Ґріна до «Червоних вітрил». Це любов дочки Домбі до моряка. Тут зароджувався і сюжет, і асоціативні зв’язки імен героїв.

У тюрму Михайлович потрапив через зраду знайомого. У того була ревізія магазину, і він попросив Михайловича підкинути йому на якийсь час товар. Ревізори виявили, що у магазині є «лівий» товар (з підпільних цехів на заводах). Знайомий «розкрутився» і розповів про Михайловича. На суді цей знайомий, зрозумівши, що своїми свідчення занапастив не тільки Михайловича, а й себе самого, почав їх міняти. Розумний адвокат Михайловича скористався із суперечностей свідчень, з порушень закону під час слідства, і Михайловичеві дали 4 роки. Через рік спіймали якогось валютника і він дав свідчення на Михайловича. Тепер його привезли у Лефортово, бо валютні справи веде КДБ, не довіряючи продажним міліції і прокуратурі (КДБ бере на себе також великі економічні справи, особливо у Грузії й Вірменії, республіках, що наскрізь пронизані підкупом, спекуляцією, крадіжками і хабарництвом бюрократії).

Михайлович не сумнівався, що їм не вдасться приклепати йому валюту:

— Основне правило бізнесмена — не змішувати справи різних видів. Треба спеціалізовано працювати. До того ж я знаю, що серед валютників дуже багато агентів міліції й КДБ. Вони спокійно наживаються, а міліції підкидають відомості про всіляких злочинців.

Я розповів йому про Віктора Луї, агента КДБ,