Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

— А я тебе щоразу затримую, — теж відсапуючись, відповів Смок. — А більше мені й не треба. Знаєш, де вже досі Куций?

Солтмен щосили шарпнувся і вже був вирвався, але в останню мить Смок ухопив його за ногу, смикнув — і той кубернувся в сніг. Від підніжжя горба долинув тривожний посвист. Солтмен сів і різко свиснув у відповідь, а Смок, скориставшись із нагоди, накинувся на нього, повалив горілиць, сів верхи на груди, колінами притис до снігу його біцепси, руками — плечі, і більше вже не випускав. В такій позі й знайшли їх шукачі золота. Смок засміявся й підвівся.

— Ну, на добраніч, хлопці, — сказав він і пішов схилом униз, а шістдесят розсерджених золотошукачів уперто рушили слідом за ним.

Смок завернув на північ, проминув тартак та шпиталь і попрямував стежкою по річковій кризі, попід крутою Лосячою горою. Обійшовши індіянське селище, він дістався до гирла Лосячого ручаю, а там завернув назад і зіткнувся лицем у лице зі своїми переслідувачами.

— Ох, і в'їлися ж ви мені! — сказав він, удаючи, що аж кипить зі злості.

— А до тебе, здається, ніхто й не чіпляється, — чемно пробурмотів Солтмен.

— Атож, анітрохи, — огризнувся Смок, ще вдаліше прикидаючись розлюченим і, пройшовши крізь натовп, подався назад до Доусона. Двічі він пробував перейти по незайманому снігу між зашеретами на той берег, але переслідувачі не відставали, і щоразу він здавався й завертав до доусонського берега. Прошкандибавши Головною вулицею, він перетнув кригою річку Клондайк, дійшов до Клондайк-Сіті й знов повернувся в Доусон. О восьмій ранку, коли почало сіріти, він привів усю стомлену юрму до ресторану Славовича, де в час сніданку столики мало не боєм брали.

— На добраніч, хлопці, — сказав він, сплативши рахунок.

Та це ще був не кінець — йому знову довелося бажати їм доброї ночі біля підніжжя пагорба. Було вже зовсім світло, і далі вони вже не переслідували його, а тільки дивились, як він іде до своєї хатини.

IV

Два дні Смок вештався по місту, і весь час шукачі золота не спускали його з ока. Куций зник разом з санками й собаками. Подорожні з Юкону, Бонанзи, Ельдорадо чи Клондайку ніде його не зустрічали. Залишався тільки Смок, який, звісно, рано чи пізно спробує зустрітись із своїм партнером; тим-то за Смоком стежили день і ніч. Другого дня ввечері він не виходив з хатини, погасив лампу о дев'ятій, а будильник завів на другу ночі. Чатовий почув знадвору дзвін будильника, і за півгодини, коли Смок вийшов на поріг, його чекало вже не шістдесят чоловік, а добрих три сотні. Яскраве північне сяйво освітлювало їх, і в супроводі цього численного почту Смок спустився в місто й увійшов до «Оленячого Рогу». Вмить шинок переповнився вщерть, збуджені й дратливі відвідувачі перепускали чарку за чаркою й цілі чотири нескінченні години дивились, як Смок грає в крибедж із своїм давнім приятелем Бреком. На початку сьомої ранку, злий і похмурий обличчям, ні на кого не дивлячись і нікого не впізнаючи, Смок вийшов з «Оленячого Рогу» й пішов Головною вулицею, а за ним безладними лавами простувало триста чоловік, хором вигукуючи:

— Лівою, правою! Сіно, солома! Раз! Два! Три!

— На добраніч, хлопці, — сердито кинув Смок, зупиняючись на березі Юкону там, де стежка круто збігала вниз. — Я поснідаю і ляжу спати.

Всі три сотні загорлали, що проводять його, і рушили кригою за ним на той берег, до Тра-Ля-Ля. О сьомій годині він привів усю юрму до покрученої стежки, що крутосхилом підіймалася вгору до хатини Дуайта Сендерсона. Крізь заклеєне промащеним папером віконце виднів вогник свічки, з димаря клубочився дим. Двері розчинив Куций.

— Заходь, Смоку, — привітав він приятеля. — Сніданок готовий. А що то за люди?

На порозі Смок обернувся.

— Ну, хлопці, на добраніч! І не згадуйте лихим словом.

— Зажди-но хвильку, Смоку! — крикнув Біл Солтмен, і в голосі його почулося гірке розчарування. — Я хочу з тобою хвильку побалакати.

— Кажи, я слухаю, — великодушно відказав Смок.

— Чи не поясниш ти нам, за що ти заплатив старому Сендерсонові двадцять п'ять тисяч?

— Біле, ти мені вже в печінках сидиш, — відповів Смок. — Я приходжу до свого, так би мовити, позаміського маєтку, маю надію знайти тут тишу й спокій та добрий сніданок, а ти приводиш за собою цілу юрбу й влаштовуєш мені перехресний допит! То навіщо людині позаміський маєток, коли вона не може навіть там знайти тиші й спокою?

— Ти не відповів на моє запитання, — неухильно заявив Біл Солтмен.

— Бо я й не збираюся, Біле. Це наша з Сендерсоном приватна справа. Будуть ще якісь запитання?

— А пощо ви тої ночі везли на санках лом і дріт?

— Ну, яке твоє поросяче діло? А втім, нехай Куций тобі відповість, коли хоче.

— А певно! — охоче встряв у розмову Куций. Він уже розтулив був рота щось далі сказати, але завагався й глянув на товариша. — Знаєш, Смоку, між нами кажучи, я теж гадаю, що яке їм до цього поросяче діло? Т вже заходь, бо вся кава википить.

Двері зачинилися, і три сотні розчарованих чоловік розбилися на окремі гуртки.

— Ти ж, Солтмене, обіцяв привести нас на саме місце, — озвався хтось.

— Отакої! — огризнувся Солтмен. — Я сказав, що Смок приведе нас на саме місце.

— То це воно й є?

— Я знаю не більше, ніж ви. Але ж усім ясно, що Смок щось відкрив і тепер приховує. Бо інакше за що б він заплатив Сендерсонові двадцять п'ять тисяч? Певна річ, не за це паршиве каміняччя.

Юрма хором погодилася з цією думкою.

— Ну, а тепер що ми робитимемо? — сумно спитав хтось інший.

— Я особисто піду снідати, — бадьоро сказав Паливода Чарлі. — Отже, через тебе ми спіймали облизня, Біле.

— До чого тут я? — відказав Солтмен. — Це все Смок! Але ж і не забувайте про ті двадцять п'ять тисяч!

V

О пів на дев'яту, коли зовсім розвидніло, Куций обережно прочинив двері й визирнув з хатини.

— Ти диви! — вигукнув він. — Вони всі подалися назад до Доусона. — А я гадав, що вони тут отаборяться!

— Не хвилюйся, скоро вони повернуться, — запевнив його Смок. — Або я помиляюся, або сюди збіжиться пів-міста, ще ми й не змигнемося. А тепер нумо працювати.

— Послухай, поясни ти мені, ради бога, нащо все це потрібно? — жалісно сказав Куций за годину, оглядаючи плоди їхньої праці: