Читати книгу - "Мотря"

— Можливо. А може, цього моменту не діждемося ніколи.

— Чого ти таку сумну пісню співаєш?

— А невже ж маю тішитися, що поїду від тебе?

— Коли тобі жаль, так не їдь. Скажи одне слово "не хочу", а я грудьми своїми заставлю цей поріг, крізь котрий схочуть вивести тебе від мене.

— Я того слова не скажу, хоч як мені важко. Бог один знає, як важко мені кидати тебе, Іване Степановичу.

— Не тяжче, ніж мені оставатися без тебе. Посумніють мури, і пусткою повіє по хаті. Краще не приїздила б була, Мотре.

— Коли б знаття, як краще! Чоловік собі не ворог, а потопаючому і соломинка спасіння.

Нараз Мотря ніби забула про все і, зміняючи голос, спитала:

— Ти нині листи дістав? Бачила, як посланець приїхав. — Гетьман надумувався, чи казати, чи ні. Мотря зауважила його вагання.

— Не відповідай. Може, мені не треба знати. Я з цікавісті спитала. Жінки, Євині дочки, зроду цікаві. Не кажи, не треба! Пощо мені мішатися до твоїх діл. Я не поможу тобі. Ти сам найкраще знаєш, що і як робити.

Гетьман в тих словах відчув докір. Людина, якій він бажав довірити своє ім'я, свою честь, перед котрою жодної тайни не хотів мати, від'їде з почуттям горечі в душі. Того бути не може.

— Щоб ти, Мотре, знала, як люблю тебе і як я довіряю тобі, слухай. Почуєш, чого ні Орлик, ні Войнаровський не знають, чого догадувалася одна тільки людина на світі, — моя мати. Царське ярмо надто угнітає народ і мене. Проливаємо кров не за будуче наше щастя, а лиш за гіршу недолю. Помагаємо Петрові побити шведа, а забуваємо, що буде це також побіда над нами. Побідоносний цар запряже нас до свого тріумфального воза, як рабів, щоб тягли його колісницю.

Мотря стрепенулася. Її очі, перед хвилиною повні бездонного смутку, скинули з себе імлу, роз'яснилися, побільшали. Уста розхилилися злегка, пальці нервово дриґнули. Вона повисла на гетьманових устах, ніби від того, що вони тепер скажуть, залежить її доля й недоля.

Гетьман встав. Заглянув за одні двері, за другі, позачинював їх на ключ і, присуваючись ближче до Мотрі, говорив дальше:

— В мене гадка рятувати Україну. Петро занапастив її колишню волю, зреформує, скасує гетьманщину, нашле своїх людей, — хочу порвати з Петром.

Мотря видивилася на нього, ніби вухам своїм віри не йняла.

— Злегка нав'язую нитки через третіх людей з Карлом і Станіславом, щоб, як прийде час, долю свою зв'язати з ними. Не ради власного пожитку, навіть не тому тільки, щоб тебе на престолі опосадити, лиш для визволення країни, для її будучого добра, — клянусь Богом святим!

Останні слова прошептав ледве чутно. Вона рукою повела по очах, ніби впевнялася, чи це не сон. Глянула кругом себе, а тоді нараз вхопила його руку і притулила до уст.

— Мотре, що це ти робиш, лиши!

— Дякую тобі, за себе, за батька свого, за всіх винних і не винуватих нашому нинішньому горю. Дякую, що зробив мене гідною почути таке важке слово. Це більша честь для мене і більша ласка, коли б ти мене до престолу повів. Дякую тобі!

Гетьман пригорнув Мотрю до себе:

— Бідна, бідна моя!..

Зірвалася на рівні ноги. Гарна і горда стояла перед ним.

— Не бідна .я, Іване Степановичу, бо ти обдарував мене нині добром найбільшим у світі, довір'ям своїм, ти розпалив переді мною нову зору — надію. З нею я і найчорнішої ночі не боюся. Поїду куди повезуть, до мами, — так до мами, а хочуть у монастир, хай буде і монастир, бо з надією поїду. І не злякаюся самоті, велика думка мені за товариша стане. Опівночі, коли вснути не зможу, думатиму про неї. Не бідна я тепер, не бідна!

— А листи, котрі я нині дістав, — говорив гетьман дальше, — це добрі листи. Воєнне щастя Карлові сприяє. Він геніальний вожд, вояків має свідомих і хоробрих, це не Петрові салдати. Карло радо заключить спілку зі мною.

— Іване Степановичу! — просила Мотря, — кажи запрягати коні, я їду геть від тебе, щоб не забирати дорогого часу. Не до жінки тобі нині, не піклуватися тобі такою химерною дівчиною, як я. Ти. весь посвятися ділу.

Гетьман взяв її за руки і притягнув до себе:

— В гарячій воді купана моя Мотря. Як веселка, з'явилася над Бахмачем, а хоче громом весняним відлетіти від мене. Підожди, дитино! Ще час. Нехай ще навтішаюся тобою. Кожний день, проведений під одним дахом з тобою, варт одного року життя. Я тішуся на кожну годину, котру перебалакаю з тобою, ловлю кожний твій усміх, як нездійсненну мрію. Не спішися, Мотре. Досить нам буде тієї розлуки.

— Не страшна мені розлука, коли ми духом з'єднані із собою. Кожного разу, якщо турбота зможе тебе, Іване, пригадай собі Мотрю. Відчую, що кличеш мене, і духом прилину до тебе, де б ти не був.

— Духом, та не тілом.

— Що тіло? Воно тлінь, а дух вічно триває.

— Ти віриш в це? Щаслива. Філософи щось друге гадають.

— Не вчена я, Іване Степановичу, і філософів твоїх не читала. Говорю те, що чую, а чую я, що хоч тілом будемо далекі від себе, душі наші все триватимуть укупі. Снилося мені вчора, що ми по хмарах ходили, шукаючи наших зірок.

— І знайшли?

Мотря голову похилила додолу.

— Знайшли? — питався гетьман.

— Ні, — відповіла насилу. — Але, бачиш, ми по хмарах ходили. Так ходитиме довго-довго Мотря біля гетьмана свого, з'єдинені в пам'яті людській. Може, наперекір долі, котра нас розлучає, Господь пошле нам з'єдинення вічне. І за літ сто або двісті, може, той, що згадає славне ім'я гетьмана Мазепи, пом'яне також безталанну Мотрю... Чого ж нам сумувати нині?

— А все ж таки сумно мені буде без тебе. Я не нинішній, Мотре. Не забуду тебе ні за чаркою, ні за танцем. Ти моя остання любов і, мабуть, перша правдива. Сумно розставатися зі щастям своїм.

— Скільки літ прожив, не знаючи мене, проживеш і решту.

— Хто