Читати книгу - "Відродження Нації"

Так Отаманщина й Кам'янецька урядово-партійна демократія цупко тримались за свою давню, реакційну "свою лінію" та за свої посади. Щоб ото вони добровільно, з державних міркувань одійшли від влади, одійшли від парадів, наказів, автомобілів, почувань свого "геройства", - розуміється, повстанці були просто наївні люди, коли могли припустити з боку отаманщини чи кам'янецької правлячої купки "демократів" такий самовбийчий учинок.

Як можна: адже селяне, мовляв, готові були "з іконами зустрічати батька Петлюру", "вся Україна" гнала большевиків, ненавиділа їхній режим, не могла діждатись приходу справжньої, демократичної, кам'янецької влади, - а ця влада раптом узяла б та й завела той самий ненависний большевизм.

РОЗДІЛ XVI. ВІДНОСИНИ КАМ'ЯНЕЦЬКОЇ ВЛАДИ З ДЕНІКІНИМ

1. Отаманщина береже кров денікінців.

І як під сей момент ота кам'янецька купка засмиканих людей почала навіть вибрикувать, вихвалятись своїм "демократизмом", парламентаризмом, своїм навіть... "марксізмом". "Історія йде не по Леніну, а по Марксу!" - писала "Робітнича Газета" й гордо била себе в груди, ота сама ґазета, яка приняла парламентаризм через те, що карлсбадські поршивці сповістили її, що Антанті не подобається "лівий напрям" українського Правительства й що треба приняти "чистий коаліційний демократизм".

Замурзані по самі вуха своїм кам'янецьким брудом; бачучи коло себе тільки бідних заляканих погромами євреїв, які готові були на всяку програму згодитись, аби їх не громили; чуючи тільки той "народ", що приходив до Кам'янця; загубивши в тій ковбані гризні й деморалізації всяке чуття простої демократичної порядности, не кажучи вже про ширший соціалістичний аналіз і прогноз, - ці бідні люди мусіли самі себе хвалити за те, що слухались вказівок. Антанти, мусіли підводити цю слухняність під теорію й навіть при цьому хреститися Марксом. Загрузнувши в своїй обивательській "кам'янецькій демократичности", вони не могли оцінити тої величезної ваги комуністичного руху, того великого світового значіння його в соціальному життю всієї земної планети, яке признавалось уже навіть запеклими реакціонерами в Европі, й, навіть не тільки проти хибної національної політики його боролись, а й проти всього соціально-політичного його змісту.

Захоплені й підстьобнуті тим, що Денікін мав перемогу за перемогою над червоними військами, що захоплював усе більшу й більшу частину української теріторії, ці кам'янецькі демократи й отамани з свого боку почали робити гарячковий наступ на радянський фронт, одсуваючи його все далі й далі до Київа. їхня думка була випередити Денікіна й захопити Київ. Наївність цих людей доходила до того, що вони гадали, що Денікін, поставлений перед фактом заняття українськими військами столиці України, покірно прийме цей факт і помириться з ним, - адже, мовляв, "спільники" заняли.

Ці "демократичні" контрреволюціонери не тільки не зробили ніякої спроби ввійти в порозуміння з комуністами, не тільки не скористувались моментом для зміцнення українського напряму в совітській київській владі, а ще з зловтіхою, з самозадоволенням почали підстрибувати від своїх успіхів на фронті.

І що ще більш тяжко й ганебно лягає на ту нещасну кам'янецьку купку людей, це те, що вони в цей час робили всі заходи, щоб порозумітися з... Денікіним!

От документальні смішні й ганебні слова самого кам'янецького Правительства:

"Народне Правительство Української Республіки знало про боротьбу війська Денікіна з комуністами на теріторії України(!) й уважаючи, що обов'язком усякого Правительства є берегти народню кров, хотіло мирним шляхом розв'язати справу з військом ґенерала Денікіна.

"З відома Правительства, ще до взяття Київа, нашим вищим командуванням була вислана військова делеґація до команди добровольчеської армії в справі установлення взаімовідносин між військами, які боряться проти комуністів-большевиків на території України". ("Від Правительства У. Н. Р." 5 вересня 1919.)

"Обов'язком усякого Правительства є берегти народню кров". Чию кров? Денікінців? Бо кров своїх нещасних "козаків" усе одно ж лили в боротьбі з соціалістами-большевиками.

І, дійсно, ці злочинці проти свого народу й державности весь час не зачіпали денікінців, - С. Петлюрою було видано наказ вогню на денікінські війська не направляти. Українські відділи, зустрічаючись з денікінцями, не вступали з ними в ворожі відносини й навіть уступалися їм з дороги.

2. Прапор соціальної дружби з катом українського народу,

Зате ж Денікін і показав цим людям "дружбу". Він їм дозволив лити кров "козаків" у боях з комуністами, він охоче дозволяв їм простилати йому своїм трупом шлях до Київа. А коли той бідний Київ було взято українськими військами (30 серпня), коли отамани вже почали парадувати, в цей час денікінці тихенько, без параду прийшли з другого боку в Київі, не довго думаючи, почали вогнем вибивати з його своїх "спільників". Від Головного Отамана взагалі був наказ не вступати в бій з денікінськими військами, отже неголовні отамани не знали, що їм робити й мусіли уступити Київ Денікіну.

Так виправдують себе ті отамани, що командували частинами, які заняли Київ. В отаманських наддніпрянських колах усю причину уступлення Київа люблять часом поясняти "зрадою" галичан. Отаман Кравс не виконав наказ Головного Командування зірвати міст через Дніпро й тим дав змогу денікінцям пройти в Київ. Кравс, мовляв, уже тоді був у зносинах з денікінцями й зражував українців. Кравс же поясняє невиконання наказу тим, що прочитав цей наказ уже тоді, коли денікінці були в Київі.

Була там зрада чи ні, але справа не в мості. Коли б його й було зірвано, то денікінці все одно були би в Київі й вибили б з його петлюрівців (тільки на кільки днів пізніще).

Річ тут не в наказах, а в тому, що отаманщина всіма засобами хотіла підлабузнитись до Денікіна й у спільці з ним боротись проти совітського Уряду. Офіціально кам'янецьке Правительство поясняє, що воно сподівалось, що Денікін очистить усю заняту ним теріторію України, віддасть її українцям і тоді вони разом будуть бить большевиків. І через те, мовляв, берегло кров денікінців.

Цілком признаючи простодушність кам'янецької влади, все ж таки трудно припустити, щоб її наївність доходила до такої міри, щоб ці люди, дійсно, сподівались, що Денікін віддасть їм, своїм найбільшим національно-державним ворогам, ту теріторію, яку він з такими для себе жертвами одбив, яку вважав територією "єдіной-нєдєлімой".

Навіть хуторянка, та навіть отаманщина, не могли цього сподіватися. В дійсности (як неофіціально оповідають кам'янецькі діячі) був намір порозумітися з Денікіним так, щоб установити демаркаційну лінію між теріторіями, занятими Денікіним і кам'янецьким Правительством, се-б-то Денікіну віддавалось майже всю Україну, а собі випрохувалося те, що було занято отаманщиною. Для цього ж так