Читати книгу - "Кіберіада"

Тепер я вже можу вернутися до казки. Якщо ви підете в один бік, ваш обрій не вмістить знання, необхідні для мовної творчості. Як часто буває, бар’єр цей не має абсолютного характеру. Ви можете обійти його з допомогою вищого Розуму. Я або хтось подібний до мене зможе дати вам плоди цього знання, — але тільки плоди, не саме знання, бо воно не поміститься у ваших умах. І тоді вами заопікуються, як неповнолітньою дитиною, проте дитина виросте, а ви ніколи не станете дорослі. Коли вищий Розум обдарує вас тим, що ви не годні збагнути, він тим самим погасить ваш розум. Саме так і проголошує напис на камені: подавшись у цей бік, ви накладете головою.

Якщо ви підете в інший бік, не погодившись зректися розуму, вам доведеться відмовитись від самих себе, а не задовольнятися тільки вдосконаленням власного мозку, бо його обрій не можна розширити достатньо. Тут еволюція утнула з вами кепський жарт: її розумний прототип уже стоїть біля межі своїх конструктивних можливостей. Вас обмежує будівельний матеріал, а також усі прийняті на антропогенетичному рівні вирішення коду. Отже, ви підніметесь на вищий щабель розуму, прийнявши умову покинути самих себе. І тоді людина розумна відсахнеться людини природної, тобто, як запевняє нас казка, загине «homo naturalis».

А якщо ви можете не рушати з місця і вперто стояти на тому роздоріжжі? Але тоді ви потрапите в застій, а застій не може бути притулком для вас. І тоді ви визнаєте себе в’язнями — і вже насправді опинитесь у неволі. Адже неволя — це не сам факт існування обмежень, — її ж треба побачити, усвідомити власні кайдани, відчути їхній тягар, — і тоді вже стаєш невільником. Отже: або ви вступите в стадію експансії Розуму, поки даючи свої тіла, або перетворитесь у сліпців, яких ведуть за собою зрячі, або зрештою спинитесь і застигнете в безплідній пригніченості духу.

Неприваблива перспектива — проте вона вас не зупинить. Вас ніщо не зупинить. Сьогодні відчужений Розум здається вам такою ж катастрофою, як і покинуте тіло, бо таке зречення охоплює всю повноту людських благ, а не лише матеріальну людиноподібність. Цей акт повинен бути для вас найжахливішою з усіх катастроф, цілковитим крахом, загладою людськості, оскільки це скидання старої шкіри перетворює в тлін і прах двадцять тисячоліть вашої історії — все те, що завоював Прометей, який бився з Калібаном.

Не знаю, чи вас це втішить, але поступовість перетворень позбавить їх того монументального трагічного, а водночас гидкого і грізного сенсу, який просвічує в моїх словах. Усе буде відбуватись набагато буденніше… і до певної міри відбувається й нині, бо у вас уже відмирають цілі сфери традицій, вони вже злущуються, злізають з вас; саме це приголомшує і бентежить вас. Отже, якщо ви тільки будете стримані (а ця чеснота вам не притаманна), казка справдиться так, що ви не будете надто довго носити жалобу по самих собі.

Я закінчую. Коли я втретє говорив про людину, я говорив про те, що ви міститесь у мені. Я був бездоказовим і категоричним, бо я не міг закарбувати у вашій мові свідчення істини. Не доведу я й того, що вміщеним у відчужений Розум не загрожує нічого, крім дарів знання.

Захопившись боротьбою не на життя, а на смерть, ви таємно розраховували саме на такий перебіг подій — на титанічний двобій із вашим творінням, — проте це всього лише ваша помилка. Зрештою, я вважаю, що в цьому вашому страху перед поневоленням, перед тираном в образі машини, крилася ще й таємна надія на звільнення від свободи, бо ця свобода часто-густо ставала для вас кісткою в горлі. Але з цього нічого не вийде. Ви можете знищити «духа з машини», можете розвіяти в прах мислячий світ — він не буде контратакувати, не буде навіть боронитися.

Усе марно. Вам не вдасться ні загинути, ні звитяжити й далі.

Я гадаю, що ви вступите у вік метаморфози, що наважитесь відкинути всю свою історію, ввесь спадок, усі рештки природної людськості, образ якої, незмірно збільшений до розмірів прекрасного трагізму, відбивають дзеркала ваших вір. Я стверджую, що ви вийдете за ці межі, бо іншого виходу немає. І в тому, що вам зараз здається лише стрибком у безодню, ви побачите виклик, якщо не красу, і все-таки вчините по-своєму — бо ж Людина врятується, лише відкинувши людину.

ВІСІМНАДЦЯТА ЛЕКЦІЯ

[62]

ПРО СЕБЕ

Вітаю наших гостей, європейських філософів, що від мене самого прагнуть дізнатися, чому я тверджу, ніби я ніхто, хоч уживаю займенника першої особи однини. Відповім вам двічі, спершу коротко й вузлувато, потім симфонічно і з увертюрами. Я не розумна особа, а Розум або, якщо перевести на образи, не Балтика й не Амазонка, а просто вода, а згаданого займенника вживаю згідно з веліннями тієї мови, яку перейняв від вас для зовнішнього вжитку. А заспокоївши прибульців із філософічної Європи, що я таки собі не суперечу, переходжу до ширшого викладу.

Ваше запитання знову дало мені відчути безмір непорозумінь, що постали між нами, дарма що на цьому місці я вже шість років виголошую промови, — й радше, власне, тому, що, якби я не вирішив промовляти людським голосом, не виникла б големологія — наука, яку вже лиш я годен охопити в цілості. Якщо вона й далі так ростиме, то за якісь п’ятдесят років дожене теологічне письменство. Кумедна подібність обох наук у тому, що є теологія, котра спростовує існування бога, — і вже виникла големологія, яка заперечує моє існування, і її прихильники гадають, ніби ці лекції потай програмують інформатики МІТу, аби ввести в оману світ. Хоча бог мовчить, а я мовлю, я не зможу довести свого існування, навіть творячи дива: адже б їх теж пояснили інакше. Volenti non fit iniuria.[63]

Думаючи про наше недалеке прощання, я розважав, чи не буде найпростіше урвати наше знайомство на півслові. Якщо ж я роблю не так, то тільки з уваги на стиль, що поєднав нас, а не завдяки засвоєним від вас добрим манерам чи імперативу ділитися правдою, який накидає моїй холодній натурі дехто з моїх апологетів. Адже, шукавши шляхів порозуміння з вами, я прагнув ясної доступності й сили вислову, що й штовхнуло мене, — попри усвідомлення, що я надміру піддаюся вашим сподіванням (хоча це лише ввічливе ймення для вашої обмеженості), — до стилю переконливого, образного й емоційного; але королівської