Читати книгу - "Останній пророк"

ще замалі, але старший уже помагав одному з дядьків розмотувати прядиво. Буде ткачем. Тепер на полотно є дуже великий попит, особливо з Рима на дешеве, просте полотно. Сирота Куфа ніби належав цілком до Авакумової родини. Він уже дещо вмів робити і не їв дурно господаревого хліба. Був веселий, спритний і завжди сміявся, коли до цього була чи не була причина. Але Єгоханан відчував, що він був би ще веселіший, ще сміхливіший, якби міг майнути до піль і левад за єрусалимською стіною. Там вітер випив би блідість із його лиця, а сонце засмалило б руки й ноги та зняло чорні кола з-під очей. Не молоточки, кліщі й пилки йому до рук, але мотику чи рискаль[48] або довгий патик погонича повільних волів на току чи в борозні. Йому б ще лазити по деревах і гонити птахів по винницях, а не безперестанку, від ранку до вечора, клепати, клепати і клепати й тільки мати радости, що нащулювати вуха на розмови Ази з Єгохананом. І таких Куф була повна вулиця. Старших чи молодших, але все тих самих малих учнів, що мусіли не лише клепати, але й бути даровими слугами жінкам своїх майстрів й хатніми попихачами. Але так воно й мусіло бути. Бо хто не перейшов цього шляху — не пізнав цілком учнівського життя з його послухом, послухом і ще раз послухом. І Єгоханан пригадав собі гебронського Самлая і його похвалу слухняності та погрози лінощам. З таких лише учнів могли бути добрі майстри, варті чести харашімського стану!

— Дотримуючись твоїх порад і наказів, Симоне, я ще пильніше приглядався до ремісничого життя. Але чим глибше в нього занурююся, тим більше воно мені не подобається. Ні, краще скажу — мене обурює!

— Це добре, Єгоханане! Зелот ніколи не сміє бути байдужим. А особливо сікарій. Байдужість і поблажливість добрі для садукея. Бо вони родять задоволення, а задоволення — початок занепаду, як ти це сам кілька разів стверджував. І я радий, що з тебе поволі стає справжній сікарій. Але що тебе так обурює?

Вони знов сиділи, як звичайно, за міськими мурами над Сихемською дорогою. Осінь уже перейшла в зиму, поранки бували студені, і з подвір’я мусіла майстерня перенестися до тісного передсінку Авакумової крамниці, де було темно, зимно, вогко і де гуркіт молоточків відбивався від стін просто до голови. Мідяна жарівня з вугіллям давала мало тепла, і Єгоханан цілий тиждень грівся лише біля гарячої юшки або в себе на студеному підстрішку, під купою всілякого лахміття. Тому тепер було справді так солодко сидіти в затишку кам’яної огорожі й відчувати на собі теплоту соняшних променів. Почекати ще трохи, ще потерпіти, й весна все направить, знов прийде життєдайне тепло й весело застукають молоточки по всіх подвір’ях харашімської дільниці. Тепер же лише зустрічі зі Симоном були ясними днями серед сірости праці і зимових студених днів.

— Що найбільше обурює, хочеш ти знати, Симоне! Це все ті самі спостереження, які я був зробив, коли-но ще перший раз був об’явився в Єрусалимі. Це спостереження, що розділився нарід на вищих і нижчих, на хаберимів й амгаареців, на гаонів і неуків. Першим не лише все добре, але й усе найкраще. Їм уся влада, всі права й доброта цієї землі, а другим — нужда й обов’язки. Чи так воно й мусить бути серед вибраного народу?

Симон гостро глянув на Єгоханана, але нічого не відповів. Юнак трохи помовчав і знову продовжував:

— Це мене найбільше обурює, Симоне. Це мучить мене, коли я дивлюсь на життя тієї ремісничої нужди. Це не дає мені часом спати, розплющує знов очі, коли вже їх був скліпив сон. Їм, цим найостаннішим серед Ізраелю, їм, що, як ти казав, перші вхоплять Ґедеонові мечі, хотів би я помогти. Але не знаю як, не можу, й це мене обурює, болить і ображає, Симоне!

Симон дивився геть, наче пильно розглядаючи сірий зимовий краєвид порожніх винниць і левад, наче не слухаючи. Але коли Єгоханан спинився на мить — поклав йому руку на коліно:

— Не подобаються мені ані твої думки, ані твої бажання, Єгоханане. Такими думками зайво обтяжуєш собі голову, а твої бажання вказують, що ти й досі не зрозумів істотности нашого зелотства. Можливо, що цілі розумієш. Ні, ти їх розумієш напевно! А ось шляхів, якими зелоти прямують до своїх мет, ти не розумієш. Хочеш знати, чи їх розуміють інші друзі? Напевно ні. Але ніхто з них над цим не замислюється. Їм досить знати ціль. Решта належить лише вождеві. Ти ж, пророчий учень і гаонський зав’язок, хочеш знати і шляхи. Добре! Деякі з них я тобі зараз поясню й витолкую. Але не все, бо ці шляхи відкриті до свого останнього сліду лише нашому вождеві. Та проте слухай! Ти хочеш усіх цих нещасних, затурканих, злиденних ремісників поставити на становище якщо не їхніх панів, то бодай не панських рабів. Але саме цього зелоти не хотять! Не роби таких здивованих очей! Ти чув дуже добре: не хотять! Бо для зелотської цілі, для зелотських шляхів боротьби і змагань потрібні не такі харашіми, що жили би зі своїми працедавцями як брати: спокійно, довірливо, в дружбі й любові. Ні, потребуємо незадоволених, завидущих, голодних вовків, що ось-ось кинуться на вовків наїдених, щоб рознести, розігнати їх і їхні отари. Такими потрібні нам єрусалимські харашіми!

Мабуть вираз Єгохананового обличчя вразив Симона, бо