Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

— Нічого особливого, «Золота середина» і «Велике вчення»[229].

— Ти щось хитриш! — зауважила Дайюй. — Дай-но подивлюся.

— Дорога сестрице, я й не думаю хитрити, тому що знаю: ти нікому не розповіси. Але книги ці чудові! Почнеш читати, про їжу забудеш!

Він простягнув Дайюй книги.

Дайюй відклала лопатку й мітелку, взяла в Баоюя книги й почала переглядати, все більше й більше захоплюючись. Минув час, протягом якого можна пообідати, а їй несила було відірватися від читання. Прочитала вже кілька розділів із описом зворушливих сцен і раптом відчула невимовне блаженство. Вона не просто читала, а продумувала кожну фразу, намагаючись її запам’ятати.

— Ну що? Сподобалося? — запитав Баоюй.

Дайюй у відповідь лише всміхнулася й закивала головою.

— Це ж я сповнений страждання, сповнений туги, — пояснив Баоюй, — а ти — та, перед чиєю красою «падають царства й падають міста».

Дайюй почервоніла по вуха, насупилася й, не дивлячись на Баоюя, гнівно мовила:

— Не мели дурниць, ледащо! Роздобув десь безсоромні віршики[230], та ще й мене ображаєш! Ось постривай, розповім усе дядькові й тітці!

Зі слізьми на очах вона швидко повернулася й пішла геть. Схвильований Баоюй кинувся за нею, забіг наперед, загородив дорогу.

— Мила сестрице, благаю тебе, вибач! Нехай утоплять мене в цьому ставку, нехай стану я жертвою морських чудовиськ, якщо я хотів скривдити тебе, нехай перетворюсь я на черепаху й вічно триматиму на спині кам’яний пам’ятник над твоєю могилою![231]

Дайюй розсміялася, витерла сльози й, плюнувши з досади, сказала:

— Вічно ти так! Спочатку налякаєш, а потім дурниці верзеш! Видно, користі від тебе не більше, ніж від фальшивого срібла!

— Ах, так! — засміявся Баоюй. — Тоді й я розповім, які ти книги читаєш!

— Ну, це ти дарма, — всміхнулася Дайюй. — Ти ж сам говорив, що можеш із одного разу запам’ятати цілу книгу. Чому ж я, пробігши текст очима, не можу запам’ятати якої-небудь фрази?

Баоюй зібрав книги і з усмішкою мовив:

— Краще поховаймо квіти, а про книги забудьмо.

Вони взяли опалі пелюстки, опустили в могилку, про яку говорила Дайюй, і закопали. Тільки вони із цим упорались, як підійшла Сіжень.

— Скрізь шукала тебе й от про всяк випадок прийшла сюди! — звернулася вона до Баоюя. — Твій старший дядько нездужає, і всі сестри вирішили його провідати. Бабуся по тебе послала. Ходімо скоріше переодягатися!

Баоюй попрощався з Дайюй і разом із Сіжень поспішив до себе. Але про це ми не розповідатимемо.

Коли Баоюй пішов, Дайюй засумувала, але, знаючи, що сестер немає зараз удома, попрямувала до себе в павільйон Ріки Сяосян. Проходячи повз сад Грушевого аромату, вона раптом почула: із-за стіни долинали мелодійні звуки флейти, що чергувалися із співом, і відразу здогадалася, що це дівчатка-акторки розучують нові п’єси. Їй не хотілося прислухатись, але зовсім випадково два рядки фрази з якоїсь арії долетіли до її слуху, вона навіть розібрала слова:

Розчулена, Дайюй замислено зупинилася.

Спів тривав: