Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

Про те, як Баоюй на дозвіллі віршував, можна довго розповідати. Деякі з віршів якось побачила одна впливова людина й, довідавшись, що вони належать пензлю тринадцятилітнього хлопчика з палацу Жунго, переписала і при нагоді всюди розхвалювала. Молоді люди, аматори вишуканих і витончених фраз та висловів про ніжні почуття, писали вірші Баоюя на віялах і стінах, зачитувалися й захоплювалися ними. Знаходилися люди, які зверталися до Баоюя із проханням написати для них вірші або ж надсилали картинки, щоб він зробив до них віршовані написи.

Баоюй загордився, закинув навчання й цілі дні проводив за цим пустим і нікому не потрібним заняттям. І от, проти очікувань, настав день, коли спокійне життя Баоюя скінчилось. А дівчата, що оселилися в саду, у своєму невеликому строкатому світі жили, як і до цього, привільно й безтурботно, сміялися й раділи, давши волю почуттям, не знаючи, що діється в душі Баоюя.

А Баоюя почало обтяжувати перебування в саду, він мріяв куди-небудь піти й упав у глибоку апатію, втративши інтерес до всього навколишнього.

Мін Янь це бачив і вирішив розважити пана, якому все набридло. Залишався лише один засіб. Мін Янь вирушив до книгарні, накупив безліч п’єс, старовинних і сучасних романів, неофіційні життєписи Чжао Фейянь, Хеде[226], У Цзєтянь, Юйхуань[227] і приніс Баоюю. Тому здалося, начебто він знайшов перлину.

— Тільки прошу вас, пане, не відносьте ці книги в сад, — попередив Мін Янь, — якщо хто-небудь дізнається, мені перепаде.

Але хіба міг Баоюй відмовити собі в такім задоволенні? Не довго думаючи, він вибрав декілька кращих за стилем і змістом книг, поклав під узголів’я постелі й тайкома читав. Інші книги, написані на байхуа, він сховав у себе в кабінеті.

Одного разу вранці, це було в середині третього місяця, Баоюй поснідав, захопив із собою «Повість про Ін’їн»[228] та інші книги й вирушив до мосту біля греблі Струмливих ароматів. Там він сів під персиковим деревом і заглибився в читання.

І от не встиг він прочитати фразу: «Товстим шаром усипали землю червоні пелюстки», як раптовий порив вітру зірвав із дерев квіти персика, у повітрі закружляли пелюстки, обсипали з голови до ніг самого Баоюя і його книгу й суцільно вкрили всю землю навколо. Баоюй хотів було встати й обтруситися, але, боячись стоптати ніжні пелюстки, обережно зібрав їх у пригорщу й кинув у ставок. Пелюстки повільно попливли й зникли під греблею Струмливих ароматів. Але на землі залишалася ще безліч пелюстків, і Баоюй стояв, не знаючи, як бути.

— Ти що тут робиш? — раптом пролунав у нього за спиною голос.

Не встиг Баоюй обернутися, як до нього підійшла Дайюй, несучи на плечі невелику лопатку для обкопування квітів, на якій висів шовковий мішечок, а в руці — мітелочку, щоб змітати пелюстки.

— От добре, що ти прийшла! — зрадів Баоюй. — Підмети-но ці пелюстки! Тут іще були, я зібрав і кинув їх у воду. І ці треба кинути.

— Не можна, — зауважила Дайюй. — Тут вода чиста, але пелюстки попливуть невідомо куди, і там їх можуть опоганити. Я викопала в куті саду біля стіни могилку для опалих квітів. Зараз підмету ці пелюстки, ми покладемо їх у шовковий мішечок і поховаємо, через якийсь час вони згниють і знову перетворяться на землю. Це краще, ніж кинути їх у воду!

Обличчя Баоюя осяяла радісна усмішка.

— Зачекай, зараз я тобі допоможу, тільки книги сховаю.

— Які книги? — поцікавилася Дайюй.

Баоюй зніяковів, швидко прибрав книги й відповів: