Читати книгу - "Українське письменство"

Сьогодні був у мене сатана, Моя душа для нього непотрібна; Занадто супокійна і ясна, — До місяця осіннього подібна.

Чарує ясність його мрії, витонченість стислого вислову:

Як Одіссей, натомлений блуканням по морю синьому, я, стомлений життям, приліг під тінню сокора старого, зарившись в листя і забувши все. Якісь думки — чи тіні їх — снуються в дрімоті тихій. Листя миготить. Упав на стовбур білий відблиск сонця, і комашинка лізе по ньому. І я засну під безтурботний шелест з надією, що, граючись м'ячем, мене розбудить ніжна Навзікая, струнка дочка Феацького царя.

Книжкою Рильського, останньою з поетичних новин, 1918 роком помічених, закінчимо побіжний огляд нашої молодої поезії, закінчимо в тому ж оптимістичному настрої, який проказав критикові (Ан. Ніковському) привітальні слова його статті про П. Тичину: «Ave, vita nova!» Дорогою і важливою стороною в творчості наших недавніх поетів є те, що як не різна їх індивідуальна вдача, як не одбігають один від одного їх шляхи і художні симпатії, всі вони шукають, прислухаються до чужих літератур, вивчають і перекладають найкращі їх пам'ятники і разом з тим уважно, часом вдумливо, працюють над українським віршем. Нехай не з усіма здобутками їх творчості можна згодитись, нехай дещо видається смішним або недоцільним, ясно, що перед більшістю з них лежить шлях плодотворного розвитку. Для сього їм треба тільки трохи зосередитись і заспокоїтись, послухатись прегарної ради одного з-поміж себе, М. Рильського:

Керуй на озеро спокою свої шукання молоді, —

того спокою, в якому дозрівають творчі задуми і поетичні образи.

*

Далеко гірше стоїть справа з продукцією драматичною. Правда, число нових назв може здатися досить високим, але художня вартість великої більшості новоявлених драм і комедій не може бути названа високою. Переважає так зв. «драматичний мотлох», провінціальна писанина, що носить на собі всі ознаки перестарілого і до розпуки невибагливого смаку. До неї стосуються і драма д. Крижанського «Сваволя», і твір д. Гаврила Левченка «Юрко Огневик», і «Круча» д. В. Товстоноса, і «Нірвана» Олелька Островського. Трохи вище, на межі літературності стоять драми Л. Яновської («Четверта аксіома» і др.), ще вище — випущені на протязі року «Хуртовина» та «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка. Приємною новиною були і видані на початку року «Драматичні твори» С. Васильченка, куди увійшли не тільки давні його речі, як «На перші гулі» або «Зіля-королевич», але дещо й нове, як «Не співайте, півні, не зменшайте ночі».

Найвидатнішими, проте, появами з обсягу драматичної творчості були, без сумніву, дві п’єси Винниченка: «Панна Мара» і «Між двох сил». «Панна Мара» — легка, непретензійна комедія, щось на зразок давніх-предавніх водевілів з переодяганням, як це і зазначив один із суворих її рецензентів (найсуворіша рецензія належить О. Ковалевському і з’явилась у «Відродженні»). П’єса справді слабенька, зшита білими нитками і не може рівнятися навіть з середніми творами Винниченка. Перша слаба її сторона — невиразність центральної постаті, самої «панни Мари». «Се королівна, справжня королівна», — раз у раз про неї повторюють і закоханий в неї студент Срібний, і домашній учитель Єлеонський, а тим часом на сцені перед глядачем якась анемічна постать, що тільки силкується бути принадною і ґраціозною, — силкується і не може. «Повстання Мари» проти реакційних поглядів сім’ї, її репліки проти батька, що, наляканий перспективою «конфіскації без викупу», хоче збути оброблену трудовими руками