Читати книгу - "Малюк Цахес"

– Я не розумію, – сказав маленький таємний радник, – я не розумію, любий Йоганнесе, що з тобою сьогодні сталося, звідки в тебе ця неймовірна лагідність! Як ти міг так спокійно, так уважно слухати цю жахливу базгранину! Я перелякався, коли лейтенант напав на нас і почав обсотувати липкою павутиною своїх довжелезних віршів. Ми ж бо й гадки не мали про небезпеку і були цілком безборонні. Я боявся, що ти от-от спалахнеш, як не раз спалахував ще й не з такого приводу, але ти спокійно сидиш, у твоєму погляді навіть світиться схвалення, а наприкінці, коли я вже відчуваю себе нещасним і геть знесиленим, ти вибатожуєш бідолаху іронією, якої той навіть не може збагнути. Хоч би був сказав йому в науку на майбутнє, що п'єса задовга і її не вадило б добре підчикрижити.

– Ох, – заперечив Крейслер, – ох, чого б я домігся своєю нікчемною порадою! Якщо такий багатий на думки поет, як наш дорогий лейтенант, і підчикрижить трохи свої вірші з неабиякою користю для них, то хіба вони відразу ж не відростуть знов? Хіба ти не знаєш, що вірші наших молодих поетів мають здатність самовідтворюватись, мов хвости у ящірок, які хутко відростають, навіть коли їх відрізати при самому корені? Але ти глибоко помиляєшся, коли думаєш, що я уважно слухав його нудне читання! Буря вщухла, всі трави й квітки в садку підвели свої похилені голівки й жадібно ковтали небесний нектар, що негустими краплями спадав із сірої завіси хмар. Я стояв під великою розквітлою яблунею, слухав гуркіт грому, що завмирав у далеких горах і відлунював у моїй душі, немов пророцтва неймовірно прекрасних подій, і милувався небесною блакиттю, яка подекуди, наче променисте око, прозирала крізь швидкоплинні хмари. Та зненацька дядько гукнув мені, щоб я негайно тікав із садка, а то серед того мокрятиння зіпсую свій новий квітчастий халат або ще й дістану нежить, ходячи по росяній траві. Потім виявилось, що то не дядько кликав мене, а якийсь бешкетник папуга чи приручений шпак із-за куща, чи з куща, чи бог його знає звідки допікав мені дурним жартом: вигукував на свій лад то ту, то ще котрусь чудову думку Шекспіра. А тоді з папуги зробився лейтенант зі своєю трагедією! Як бачиш, таємний раднику, мою увагу від тебе й від лейтенанта відвернув спогад про дитячі роки. Я ніби справді стояв десь дванадцятирічним, не більше, хлопчаком у дядьковому садку, в ситцевому халаті з найкращим візерунком, на який лише спромоглася уява фарбувальника ситцю, і дарма ти, о таємний раднику, палив сьогодні свій найкращий тютюн, я не сприймав нічого, крім запаху розквітлої яблуні з того садка, не відчував навіть духу олії для волосся, якою намастився наш віршомаз, що не має надії захистити колись свою голову від дощу й вітру лавровим вінком чи бодай надіти на неї щось інше, крім повсті й шкіри, яким за уставом надано форми ківера! Одне слово, любий мій, з нас трьох ти єдиний був жертовним ягням, що підставило свою шию під пекельний ніж трагедії нашого героїчного поета. Бо поки я, щільно вкутавшись у халатик, з дванадцятирічною і дванадцятилотовою[142] легкістю скакав у не раз уже згадуваний тут садок, майстер Абрагам, як бачиш, устиг порізати два або й три аркуші найкращого нотного паперу, витинаючи з нього смішні фантастичні фігури. Отже, й він утік від лейтенанта!

Крейслер правду казав: майстер Абрагам умів так перекроїти аркуш паперу, що в тому плетиві дірок і ліній годі було добачити якийсь глузд; та коли його тримати проти свічки, на стіну падала тінь, на якій немов оживали найдивовижніші постаті в різних групах. Оскільки ж майстрові Абрагаму взагалі була огидна будь-яка декламація, а лейтенантова видалась гіршою за всі, то він не витримав і, коли той узявся до своєї трагедії, жадібно схопив цупкий нотний папір, який випадково виявився на столі в таємного радника, дістав з кишені ножички й так заглибився в свою роботу, що зовсім не помічав зазіхань лейтенанта на його увагу.

– Послухай, – озвався таємний радник, – послухай, Крейслере. Отже, душу твою заполоняли спогади з дитячих років, і, мабуть, лише цими спогадами й можна пояснити твою сьогоднішню лагідність і поступливість. Але послухай, любий друже! Мені, як і всім, хто тебе любить і шанує, прикро, що я нічогісінько не знаю про те, як ти жив досі. Ти завжди насуплюєшся і відхиляєш кожне, хоча б і найделікатніше, запитання про твоє давніше життя, ба навіть огортаєш своє минуле заслоною таємниці, все ж таки часом досить прозорою, щоб розпалити цікавість тими химерно викривленими картинами, які видно крізь неї. Будь же відвертий з тими, кого ти вже обдарував своєю довірою.

Крейслер вражено глянув на таємного радника, як людина, що, прокинувшись від глибокого сну, раптом побачила перед собою чуже, незнайоме обличчя, і якнайповажнішим тоном почав:

– На Іоанна Златоуста, тобто двадцять четвертого січня тисяча сімсот якогось там року рівно опівдні народилась дитина з обличчям, руками й ногами.[143] Батько саме їв горохову юшку і з радощів вилив повну ложку її собі на бороду, і це так насмішило породіллю, хоч вона й не бачила чоловіка, що від її реготу полопали всі струни на лютні