Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Ще пишуть...

Правління його було нещасливим, повне бунтів та змов, а також війн із зовнішнім ворогом, головно з поляками.

Найтяжчою подією на Русі під час його царювання була громадянська війна...

Він прийшов до влади в результаті змови, в результаті змови (але вже проти нього) він і піде.

З Інтернет-видання:

«В Москві становище Шуйського було неміцним. В народі його не любили, але не хотіли й поміняти на кого-небудь іншого. Ось чому не увінчалися успіхом всі спроби скинути його з престолу. (Чому ж, остання вдалася. — В. Ч.) Перша така спроба була зроблена ще 17 лютого 1609 року. Змовники в числі 300 чоловік, на чолі з Григорієм Сунбуловим, князем Романом Гагаріним і Тимофієм Грязним, звернулися до бояр з вимогою скинути Шуйського, але бояри не взялися за цю справу і розбіглись по домівках чекати кінця перевороту. Один лише боярин князь Василій Голіцин з’явився на площу. Змовники кинулись за патріархом в Успенський собор і почали вимагати, аби той ішов на Лобне місце. Гермоген не схотів іти, його притягли силоміць і поставили на Лобне місце. Змовники знову стали кричати народу, що Шуйський вибраний незаконно самими лише своїми підтакувачами, без згоди землі, що кров християнська ллється за людину недостойну і ні на що не здатну, дурну, нечестиву, пиятика і блудника. Але замість схвальних вигуків змовники почули з натовпу: «Сів він, государ, на царство не сам собою, вибрали його великі бояри і ви, дворяни і служиві люди, пиятики і ніякого безуму ми у ньому не знаємо; та якби він, цар, вам і невгодний був, то не можна його без великих бояр і всенародного зібрання із царства звести». Тоді змовники стали кричати: «Шуйський таємно убиває і у воду саджає братію нашу, дворян і дітей боярських, жінок і дітей, і таких, побитих, дві тисячі!» Патріарх запитав їх: «Як же це могло статися, що ми нічого не знаєм?!. У який день і хто саме загинув?» На це змовники нічого не змогли відповісти врозумливого і переконливого і заходилися читати грамоту: «Князя ж бо Василія Шуйського однією Москвою вибрали на царство, інші ж міста того не відають, і князь Василій Шуйський нам на царстві не люб і для нас кров ллється і земля не змириться: щоб вам вибрати на його місце іншого царя?» Патріарх відповідав: «Досі Москві ні Новгород, ні Казань, ні Астрахань, ні Псков і ніякі інші міста не указували, а указувала Москва всім містам; і що кров ллється, то це робиться з волі Божої, а не по хотінню нашого царя». Сказавши це, Гермоген пішов додому. Змовники, які не знайшли ні в кого підтримки, не змогли його утримати. Вони з криками і лайками кинулись до палацу, але Шуйський не злякався, він вийшов до них і з твердістю запитав: «Нащо ви, клятвозлочинці, увірвалися до мене з такою нахабністю? Якщо хочете вбити мене, то я готовий, але звести мене з престолу без бояр і всієї землі ви не можете». Змовники, бачачи всюди невдачу, втекли в Тушино до злодія».

Василій Шуйський досягнув того, чого хотів усе життя, — став царем. Як швидко виявиться — на свою біду.

Царем йому вдалося побути трохи більше за скинутого ним Дмитрія Івановича, але не набагато: всього лише чотири роки (1606—1610).

Його царювання почалося з нещасть, нещастям і завершилося і незбагненно: для чого він усе життя поривався стати царем, він — відомий боярин і князь? (Мало йому було цих титулів?) Щоб зазнати найбільшого лиха у своєму житті і так безславно його завершити?

Воістину, якби знав, де впасти... А втім, люди завжди мудрі не «до», а чомусь здебільшого «після»...

Не встиг Василій Іванович упоратися з першим Лжедмитрієм та насолодитися захопленою владою, що нарешті таки дісталася йому, як він посів царський трон, — вимріяна і довгоочікувана, — як негадано — сніг на голову літнього дня! — вигульк­нув — мало йому було першого — другий Лжедмитрій. (І чому на цих самозванців «пощастило» саме йому?)

І все довелося починати спочатку.

Хоча ні, спочатку було необачне для нього «Уложение» від 9 березня 1607 року. Щоб згуртувати сили панівного класу та припинити боротьбу з-за селян між феодалами, Шуйський і видав те злополучне — і для народу, і для нього особисто — «Уложение» від 5 березня 1607 року. Воно ви­знавало кріпосних селян закріпаченими за тими власниками, за якими були записані в «писцовых книгах» початку 1590-х років. Указ встановлював строк у 15 років для розшукування збіглих селян. І тоді вся селянська Русь (а вона тоді була в основному селянською) повстала проти того «Уложения» та його автора, проклявши його клятіше, ніж раніше проклинали укази Грозного чи Годуна.

По всій Русі прокотилися хвилі заворушень, і уряду Шуйського з величезними труднощами вдалося придушити селян.

Новий цар не встиг і дух перевести, як тут і з’явився Лжедмитрій II.

З ним довелося боротися, напруживши чи не останні сили. А втім, спершу верх почав брати він, новий самозванець (мало йому було першого!): у 1608 році він розбив під Болоховим воєвод Шуйського і надовго та міцно отаборився в Тушино. На щастя. Бо коли б він не засів у Тушино, а відразу ж після своєї перемоги вирушив на Москву, то міг би її тоді й узяти.

А втім, якщо вже бути точним і послідовним, то першим на голову Шуйського звалився той, кого нині в енциклопедіях називають керівником великого антифеодального повстання селян 1606—1607 років у Росії — так, так, Іван Ісайович (р. н. невідомий — п. 1608).

За соціальним статусом холоп князя Телятівського, Чернігівщина. (Завдяки своєму холопу якийсь там князь Телятівський потрапив навіть в історію.) Невгамовний холоп зумів утекти від свого власника до донців і зробився там козаком. Скільки він покозакував — невідомо, але в одній із сутичок з кримськими татарами потрапив у полон. Людолови продали його іншим людоловам, у Туреччину, де він кілька літ прогибів рабом-веслярем на галерах. Якщо взяти до уваги, що гребцями на галери відбирали лише молодих, міцних та витривалих, то вочевидь таким і