Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"

Жан-Франсуа Ліотар (Lyotard, 1924-1998) — сучасний французький філософ, автор одного з найпопулярніших філософських творів другої половини ХХ століття «La condrtton postmoderne: Rapport sur le savoti» («Ситуація постмодерну», 1979), після виходу якого був визнаний класиком постмодерну, хоча сам таким себе не вважає. Завдяки створеній ним концепції наратології постмодерна ситуація, котра панує в сучасній філософії, отримала легітимність та обґрунтованість. Сутність філософського методу Ліотара — максимально не заангажоване споглядання досліджуваного феномену — постмодерну, феноменології, психоаналізу тощо. Наслідком такого підходу стає постійна «присутність» Ліотара в усіх своїх текстах, але ця авторська присутність пов’язана з об’єктивністю запропонованого читачеві аналізу.

Основні роботи Ж.-Ф. Ліотара: «La phenomenology» Феноменологія (1954), «Dіscours, fіgure» Дискурс, фігура (1971), «Derive partir de Marx et Freud» Відхилення, починаючи з Маркса та Фройда (1973), «Economіc lіbіdіnale» Лібідінальна економіка (1974), «Les transformateurs Duchamp» Трансформатори Дюшана (1977), «Instructions pa'lennes» Варварські інструкції (1977), «Rudments patens» Варварські рудименти (1977), «Resrts Tremblants» Оповідання, що жахають (1977) (у співавторстві з Ж. Монорі), «Le Dіff rend» Розбрат (1986)

Філософський генезис Ж.-Ф. Ліотара можна розподілити на два етапи. на ранньому етапі своєї творчості він аналізує головні тенденції такої популярної у середині 50-х років минулого століття філософської концепції як феноменологія. Досліджуючи феноменологію, Ж.-Ф. Ліотар зміщує акценти у традиційній бінарній парі «я сприймаю» / «я мислю», переосмислює сутність «до-предикативного» виміру діяльності, доводить, що відношення «я сприймаю» відносно видимого світу постає як аналог «життєвого світу» Е. Гуссерля. Розглядаючи феноменологічну установку про природу так званих «вічних істин», французький філософ стверджує, що абсолютної істини, котра була б постулатом, який об’єднує догматизм та скептицизм. Насправді не існує, що істина визначається як ревізія, корекція та приборкання самої себе у процесі становлення, причому останній завжди відбувається у виміри живого теперішнього.

Зрілий період творчості Ж.-Ф. Ліотара характеризується створенням теорії «нерепрезентативної естетики» та концепції метанаративів.

Концепція «нерепрезентативної естетики» присвячена подоланню тих моделей репрезентації, що посіли чільне місце у мистецтвознавстві та естетиці завдяки працям Г. Гегеля.

Домінантною зрілого періоду творчості Ж.-Ф. Ліотара постає робота «Постмодерний стан» («La condrtton postmoderne: Rapport sur le savoiï »), котра являє собою програму постмодерної філософії, де вводяться основні постмодерні терміни — метанаратив, метарозповідь (як основний концепт) і утворені, похідні від нього: метаоповідання, метадискурс, котрі виконують роль своєрідної «системи пояснень», організують життєдіяльність та функціонування суспільства, — релігія, наука, філософія, культура. Ліотар вважає, що постмодернізм це ніщо інше, як реакція на модерну картину світу. Модернізм був пов’язаний з вірою у лінійний прогрес, абсолютну істину, раціоналізацію та стандартизацію знання та виробництва.

У книзі «Ситуація постмодерну» формулюється установка постмодерну з позиції критики сучасного технологічного прогресу і виділяються дві його основні характеристики:

♦ діагноз розпаду єдності (як вихідна ситуація постмодерну);

♦ заохочення множинності (як завдання постмодерну на майбутнє).

Ж.-Ф. Ліотар стверджує, що постмодерн, хоча й зрушує з місця там, де (перша умова) закінчується час цілого, але розпускає усі свої вітрила лише в тому випадку, коли позитивна зворотна сторона цього розкріпачення розпізнається і охоплюється як щасливий випадок[426].

Варто вказати на дискусію між Ж.-Ф. Ліотаром та Ю. Габермасом стосовно сутності відношення між модерном та постмодерном. на думку Ю. Габермаса модернізм характеризується «невичерпністю», а свій початок він бере у «Проекті Просвітництва». Просвітництво, згідно концепції Ю. Габермаса, характеризувалося, по-перше, розвитком об’єктивної науки, універсальної моралі, права та мистецтва у відповідності з їхньою власною логікою, наслідком чого була надія на звільнення від ірраціональної влади міфу, релігії, бюрократичного апарату, та, по-друге, домінуванням ідеї прогресу, котрий мав призвести до вдосконалення людини, до розвитку універсального Розуму.

Для Ж.-Ф. Ліотара постмодерн знаходиться не після модерну, не проти нього, — а, навпаки, вже приховано міститься у модерні. «Постмодерном виявляється те, що з середини модерну вказує на неуявлюване в уявленні, що відмовляється від заспокоєння гарних форм, від консенсусу смаку, який дозволив би разом відчути ностальгію по неможливому; що знаходиться у постійному пошуку нових уявлень — не для того, щоб насолодитися ними, але для того, щоб краще відчути, що є дещо таке, що навіть неможливо уявити»[427].

Наративи являють собою оповідні структури, котрі характеризують собою певний тип дискурсу в різні історичні періоди. Метанаративи виконують легітимуючу функцію, позаяк мають за мету обґрунтувати панування існуючого політичного ладу, усталених законів та визначених моральних норм, а також відповідного їм стилю мислення та структур соціальних інститутів. Мікронаративи забезпечують цілісність повсякденного життя, повсякденного досвіду на рівні сім’ї, роду і не мають претензій на здійснення владних повноважень. Метанаративи мають чотири основні характеристики: не допускають сумніву у власній легітимності; претендують на універсальну значущість; свою явну форму отримують лише в філософії; виступають критеріями для легітимації наукового знання. Характерною рисою епохи постмодерну постає ерозія віри у метарозповіді, котрі летітимують, об’єднують та тоталізують уявлення про сучасність, у той час як філософія модерну, на думку Ліотара, була носієм фундаментальних наративів («діалектика духу», «емансипація людства», «герменевтика смислу», «визволення суб’єкта»), котрі складали світоглядне та гносеологічне підґрунтя усіх сфер модерної культури. Будь-яка загально прийнята думка чи концепція уявляється філософу небезпекою, котра чатує на сучасну людину на кожному кроці. Якщо людина приймає їх на віру, вона потрапляє на шлях інтеграції, поглинання її свідомості черговою системою метарозповідей.

Метанаративи, на відміну від міфів, мають вектор спрямованості пошуків такої легітимності не в минулому, а в майбутньому. Тому сучасність для Ліотара — це проект, спрямований у майбутнє.

У той час Ж.-Ф. Ліотар висуває тезу про поглинання сучасності історією, замість сучасності ми маємо «постсучасність», котра складається невеликих співтовариств, які не прагнуть здобути універсальну стабілізацію