Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

Посеред густого диму й дедалі більш нестерпного жару Ніїва покликав Мікі рявкотом і поплив. Мікі вискнув у відповідь і потягнувся за другом. Пес відчайдушно намагався не відставати від великого чорного брата, тому його морда повсякчас тикалася Ніїві в бік. Посеред озера Ніїва припинив просуватися вперед і, повторюючи за іншими тваринами, перебирав лапами так, щоб триматися на плаву. А от для кістлявого Мікі, якого природа не обдарувала рятівним шаром жиру, це було нелегке завдання. Йому доводилося плавати на повну силу, щоб не потонути. Він із десяток разів проплив довкола Ніїви, а тоді, послухавшись внутрішнього голосу, підплив до ведмедя і сперся передніми лапами йому на плечі.

Тепер озеро було оточене непроникливою стіною вогню. Полум’я хижо спалахувало у верхівках смолистих дерев і здіймалося в розпечене повітря на 50 футів угору. Рев вогню закладав вуха. Усі інші звуки, включно з передсмертними криками й вересками, тонули в моторошному гоготінні пожежі. Жарило нестерпно. Протягом кількох страхітливих хвилин Мікі здавалося, що в легені проникає не повітря, а вогонь. Ніїва повсякчас занурював голову під воду з інтервалом у кілька секунд, а от інстинкти Мікі не підказали такої хитрості. Подібно до вовка, лиса, ільки й рисі, він мав таку природу, що радше помер би, ніж занурився під воду.

Вогонь відступив так само швидко, як спалахнув. Нещодавно зелений ліс почорнів, зсохнувся і помертвів. Ревіння покотилося далі разом із вогнем: невдовзі до озера долинав лише приглушений гуркіт.

Створіння, яким пощастило вижити, поступово вибиралися з озера на випалені, задимлені береги. Чимало з тих звірів, що шукали прихистку в озері, загинули. Насамперед — дикобрази. Усі вони потонули.

Берег досі був розжареним, і протягом кількох годин земля лишалася гарячою від вогню, що подекуди дотлівав. Упродовж цілого дня і прийдешньої ночі звірі не наважувалися полишати мілководдя. Та водночас жодна тварина й гадки не мала нападати на сусіда. Нещастя поріднило всіх звірів.

Наступного після пожежі дня на світанку прийшла розрада. Землю накрила злива. Тож коли зовсім розвиднілося і на затягнутому димкою небі засяяло сонце, нещодавно охоплене вогнем озеро стало зовсім іншим. Про вчорашнє страхіття нагадували лише мертві тіла, які плавали на поверхні озера або облягли берег. Звірі повернулися до спустошеної домівки, а разом з ними Ніїва й Мікі.

Роздiл 26

Після Великої Пожежі пес на деякий час визнав Ніїву ватажком. Світ навкруги став чорним і мертвим пустирищем, і Мікі зовсім не знав, куди прямувати. Якби сталася пожежа невеликого масштабу, він «помандрував» би подалі від випаленої землі. Проте ця пожежа знищила все довкола. Величезні території вигоріли дощенту, на купку тварин, що вижили, сховавшись в озерах і річках, чигала інша смерть — від голоду.

Однак Ніїви та його родичів це не стосувалося. Так само впевнено, як обирав правильний напрямок утечі від полум’я, Ніїва визначив, куди треба йти в пошуках живого світу. Шлях пролягав прямісінько на північний захід. Якщо друзі натрапляли на озеро й обходили його довкруж, Ніїва завжди йшов уздовж берега до вихідної точки й заспокоювався лише тоді, коли повертався на північно-західну стежку. Він простував невпинно не лише вдень, а й уночі, зупиняючись тільки для короткого перепочинку. На світанку другого дня мандрів Мікі почувався більш виснаженим, ніж ведмідь.

Природа навкруги свідчила, що вони нарешті дісталися місцини, де пожежа починала згасати. Зелені острівці лісу, не зачеплені полум’ям болота, а ще й подекуди — клапті зелених лук. Мікі й Ніїва добре підкріпилися на болотах і в лісках, бо ці оази посеред випаленого пустирища кишіли їжею — легкою здобиччю, якою можна було скоро втамувати голод. Ведмедик уперше відмовився лишитися на місці, що рясніло поживою. Шостого дня вони вже були за сотню миль від озера, у якому врятувалися від пожежі.

Друзі опинилися в прекрасному краї серед зеленого лісу, широких долин, озер і річок. Безліч усайоу (невисоких гір) були чудовими мисливськими угіддями. Багата на водойми земля, помережана річками, що протікали між горами й озерами, не постраждала від посухи так, як південний край. Тож протягом місяця Ніїва й Мікі полювали в новому раю, погладшали й знову почувалися щасливими.

Якось у вересні вони натрапили на дивну споруду біля болота. Спершу Мікі подумав, що це хата, однак вона була набагато меншою, ніж будь-яка з тих, що траплялися псові. Знахідка була завбільшки з дерев’яну клітку, де Ле Бо ув’язнив колись Мікі. Клітку змайстрували з товстих колод так, що виламати їх було неможливо. Колоди були скріплені не щільно, між ними виднілися проміжки завширшки шість-вісім дюймів. Дверцята споруди були широко відчинені. Ізсередини дивної конструкції долинали манливі пахощі зіпсованої риби. Мікі запах видався відразливим, а от Ніїву — привабив. Ведмідь ніяк не хотів відходити від споруди, попри всі зусилля Мікі відтягнути друга. Зрештою обурений поганим смаком Ніїви, пес подався на самостійне полювання. Трохи згодом Ніїва зважився просунути голову й плечі до отвору. Очі ведмедя загорілися, бо від рибного аромату паморочилося в голові. Він обережно проліз у чудернацьку хатинку. Нічого не сталося. Ніїва побачив рибу — щоб дістати ласий шматочок, треба було перехилитися через колоду посеред споруди. Ніїва підійшов, перехилився — аж раптом…

ХРЯСЬ!

Ведмідь заревів, як підстрелений. Дверцята, крізь які він увійшов, зачинилися. Коли Ніїва перехилився через колоду, спрацював механізм пастки: заслона опустилася й ув’язнила ведмедя. Він не розхвилювався й сприйняв ситуацію досить спокійно. Мабуть, тому, що був певен: десь між жердинами знайдеться отвір, через який можна буде протиснутися. Обережно обнюхавши здобич, ведмідь перш за все взявся поїдати смердючу рибу. Він був надто зайнятий їдлом і не завважив, як із заростей за кілька ярдів від клітки визирнув індіанець. Чоловік швидко оцінив ситуацію, розвернувся і зник у хащах.

За півгодини індіанець добіг до видолинку, де розмістилися нещодавно збудовані споруди нової факторії, й подався до комори Компанії «Гадсон Бей». У «кабінеті» комори, де підлога була заслана хутряним килимом, молодий чоловік закохано воркував із гарною жінкою. Завваживши їх, індіанець захихотів. На торговому посту Лак-Бен фактора і його дружину вже встигли прозвати «Сакегевавін» (закоханою парочкою). Щойно прибувши до місця служби, новий фактор потішив усіх бучним весіллям. Подружжя підвелося, коли індіанець увійшов, і жінка всміхнулася. Вона була прекрасною, немов квітка. Блискучі очі, рум’янець на щоках.