Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

«Що воно, в біса, таке?— подумав Вел.— Які ці юристи нудні й тупі! Не раніше як через кілька місяців! Тим часом я знаю напевно одне: у мене немає настрою обідати вдома». І він сказав:

— Вибач, мамо, але зараз я маю йти: мене запрошено на обід.

Хоча це був його останній вечір — завтра він виїздив,— Вініфред кивнула йому головою майже з вдячністю; обоє відчували, що сьогодні вони вже вдосталь виливали свої почуття.

Наче в чаду, вискочив пригнічений Вел на туманну Грін-стріт. І, тільки дійшовши до Пікаділлі, він побачив, що в кишені у нього всього вісімнадцять пенсів. Хіба ж на вісімнадцять пенсів пообідаєш, а йому дуже хотілося їсти. Він сумно подивився на вікна клубу «Айсіум», де часто вони з батьком так розкішно обідали! Прокляті перли! Їх ніяк не забудеш! Але чим більше він міркував і ходив вулицями, тим дужче, певна річ, його мучив голод. Якщо не повернутися додому, то залишалося тільки два місця, куди він міг піти: до дідуся на Парк-лейн і до Тімоті на Бейзвотер-род. Де буде не так нудно? У дідуся, мабуть, обід буде кращий, навіть коли він з'явиться несподівано. У Тімоті частують добре, коли тебе чекають у гості, але тільки в такому разі. Нарешті він вирішив піти на Парк-лейн, почасти під впливом тієї думки, що виїхати в Оксфорд, позбавивши дідуся нагоди дати внукові трохи грошей, навряд чи справедливо щодо них обох. Мати, напевно, довідається, що він був там, і, мабуть, подумає хтозна-що; але хай собі думає. Він подзвонив.

— Привіт, Уормсоне, як на вашу думку, чи дадуть мені пообідати?

— Саме збираються сідати за стіл, містере Веле. Містер Форсайт буде дуже радий бачити вас. Він згадував вас за сніданком: казав, що ви ніколи не заходите.

Вел усміхнувся.

— Ну, ось я й прийшов. Заріжте вгодоване теля, Уормсоне, подайте шампанського.

Уормсон ледь усміхнувся — ну й шибеник із цього хлопця!

— Я спитаю місіс Форсайт, містере Веле.

— Отакої,— буркнув Вел, скидаючи пальто.— Ви, мабуть, забули, що я вже не школяр.

Уормсон, який не був позбавлений почуття гумору, відчинив двері за вішалкою з оленячих рогів і оголосив:

— Містер Валерус, мем.

«От клята душа!»—подумав Вел, заходячи у вітальню.

Теплі обійми, вигук Емілі: «Це ти, Веле!»— і тремтячий голос Джеймса: «Нарешті ти з'явився!»— допомогли йому відновити почуття власної гідності.

— Чому ти нас не попередив заздалегідь? У нас сьогодні на обід тільки бараняче сідельце. Шампанського, Уормсоне,— сказала Емілі.

І вони пішли в їдальню.

За великим обіднім столом, тепер якомога зсуненим,— столом, за яким колись сиділо стільки елегантно вбраних гостей,— Джеймс умостився на одному кінці, Емілі на другому, а Вел посередині між ними; і на хлопця раптом повіяло самотиною, у якій жили бабуся і дідусь тепер, коли всі четверо їхніх дітей вилетіли з гнізда. «Сподіваюсь, я вріжу дуба перш ніж постарію, як дідусь,— подумав він.— Бідолашний старий, він висох на скіпку!» І, притишивши голос, він сказав Емілі, поки дідусь і Уормсон обговорювали питання, чи не забагато цукру поклали в суп:

— Вдома у нас таке заварилося, бабусю. Та, мабуть, ви знаєте.

— Знаю, мій хлопчику.

— Дядечко Сомс саме був у нас, коли я йшов із дому. А як, на вашу думку, невже нічого не можна зробити, щоб уникнути розлучення? Чому він так наполягає на цьому?

— Тихше, любий!— пошепки мовила Емілі.— Ми приховуємо це від дідуся.

Джеймсів голос озвався з протилежного кінця столу:

— Що там таке? Про що це ви розмовляєте?

— Про Велів коледж, Джеймсе,— відповіла Емілі.— У ньому навчався молодий Парізер, пам'ятаєш, згодом він мало не зірвав банк у Монте-Карло.

Джеймс пробурмотів, що він не знає, а Вел нехай там бережеться, бо ще, чого доброго, вскочить у якусь халепу. І він похмуро подивився на внука; крізь настороженість у його погляді прозирала любов.

— Чого я боюся,— сказав Вел, утупивши погляд у тарілку,— то це того, що мені доведеться жити в скруті.

Він інстинктивно вгадав слабке місце старого — його побоювання, що внуки не досить добре забезпечені.

— Ні,— сказав Джеймс, і з його ложки закапав суп,— ти матимеш досить грошей, тільки гляди, щоб тобі на все вистачило.

— Звичайно,— стиха мовив Вел,— якщо грошей буде досить. А скільки ж я матиму, дідусю?

— Триста п'ятдесят фунтів; це дуже багато. Коли я був такий, як ти, у мене майже нічого не було.

Вел зітхнув. Він сподівався дістати чотириста і боявся, що йому дадуть тільки триста.

— Не знаю, яку суму призначили твоєму юному кузенові,— мовив Джеймс,— він теж там навчається. Його батько багатий.

— А ви, дідусю, хіба ні?— зухвало спитав Вел.

— Я?— захвилювався Джеймс.— У мене стільки великих витрат. Твій батько...— І він замовк.

— У кузена Джоліона розкішний будинок. Ми їздили туди з дядечком Сомсом — стайні просто чудо.

— Ах!— Джеймс тяжко зітхнув,— Той будинок... Я наперед знав, що з цього вийде!

І він заглибився в похмурі роздуми над Тарілкою з риб'ячими кістками. Синова трагедія і той розбрат, який вона викликала в родині Форсайтів, і досі породжували в його душі цілу бурю сумнівів та побоювань. Вел, якому кортіло поговорити про Робін-Гіл, бо Робін-Гіл поєднувався з Голлі, повернувся до Емілі й запитав:

— Це той будинок, що його споруджено для дядечка Сомса?— і, коли вона ствердно кивнула, мовив:- Бабусю, будь