Читати книгу - "Повія, Мирний"

- А-а, Хрис­тя! Здо­ро­ва, чор­ноб­ро­ва! - роз­дав­ся ко­ло неї знай­омий го­лос. Хрис­тя пiд­ня­ла го­ло­ву - пе­ред нею сто­яв Про­цен­ко. На всiй ули­цi не бу­ло нi­ко­го, тiльки їх двоє.

- Де се ти бу­ла, моє давнє ко­хан­ня? - пи­тав вiн, зазира­ючiї у її пох­му­рi очi.

- Я? Бу­ла в шпи­та­лi. Хо­ди­ла про­вi­да­ти Довб­ню.

- Шкода, опiз­ни­ла­ся! Вiн уже тре­тiй день як ви­пи­сав­ся…

- Так ме­нi i там ска­за­ли. Де ж вiн те­пер?

- Де? Пев­но, доб­рав­ся до пер­шо­го шин­ку та й за­сiв там. Чо­го ж так гост­ро на ме­не ди­виш­ся? А ти i тро­хи не пе­ре­мi­ни­ла­ся. Ще мов кра­ща ста­ла. Ех, шельмовст­во! Хо­дiм, я те­бе про­ве­ду.

- Коли нi­ко­го на ву­ли­цi не­має, то то­дi й про­ве­ду, - висту­паючи впе­ред, ущип­ну­ла Хрис­тя.

- Чудна ти! Був ко­лись вiльний птах, та по­об­ру­бу­ва­ли кри­ла, - од­ка­зав вiн, пос­пi­ша­ючи за нею.

- Ага, знай­шли­ся та­кi! - ус­мiх­ну­ла­ся во­на. Прой­шли скi­ль­ки ступ­нiв мовч­ки.

- Чого це вас нiг­де не вид­но? То, бу­ва­ло, до Кос­тян­ти­на Пет­ро­ви­ча за­бi­гаєте про­вi­да­ти, а те­пер i ви од­цу­ра­ли­ся.

- Мошеник твiй Кос­тян­тин Пет­ро­вич! Плу­тя­га! Он то що! - ви­па­лив вiн. Во­на зве­ла на йо­го зди­во­ва­ний пог­ляд.

- Як са­ме?

- А так: нак­рав земських гро­шей, на­ку­пив со­бi маєткiв…

- Яких?

- А там Кут ку­пив у яко­гось гра­па, чи що. Чорт йо­го знає! Тiльки двад­цять ти­сяч не до­лi­чаться. Сьогод­нi там у зем­ствi та­ке, що тiльки дер­жись! Пiд суд йо­го од­да­ли.

У Хрис­тi пе­ред очи­ма за­хо­ди­ли зе­ле­нi кру­жа­ла. Все, все їй те­пер ста­ло вi­до­мо - i йо­го чуд­нi ре­чi, i йо­го за­пек­лий сум. Так он во­но що!

Їй зда­ва­ло­ся, що зем­ля пiд нею ко­ли­шеться i її хи­тає. Во­на не йде, а бi­жить, а їй здається, лед­ве но­га­ми пе­ре­су­ває, во­ни у неї мов не свої.

- Та чо­го ти ле­тиш, як на­вiс­на? - гу­ка вiн до неї. Во­на чує, що да­лi не­ма їй хо­ди, не­дос­тає чим ди­ха­ти - свiт ви­туш­кою кру­титься кру­гом неї. Во­на ста­ла пiд за­бо­ром передихну­ти,­ спо­чи­ти тро­хи.

- Ага! - ра­дiс­но гра­ючи очи­ма, ска­зав вiн, пiд­хо­дя­чи до неї. - До са­мо­го жи­во­го дiй­шло? Що, те­пер зно­ву на розпут­тя? Знаєш що? Ко­ли не хоч про­пас­ти, ки­дай мер­щiй сво­го ста­ро­го дру­га! Та i най­май­ся до моєї жiн­ки у горнич­нi. Тi­ль­ки анi­чи­чирк! Доб­ре бу­де, Хрис­те! Я не за­був дав­нього, - важ­ко ди­шу­чи i ме­та­ючи очи­ма стрi­ли, ка­зав вiн. - Все я па­м'ятаю, все. Ме­нi хо­четься то­бi яке-не­будь до­бро зро­би­ти.

Перед очи­ма її зов­сiм зник­нув свiт. За­мiсть йо­го тем­но-зелений мо­рок клу­бо­тав кру­гом неї.

- Геть вiд ме­не, iро­де! са­та­но! - нес­тям­но скрик­ну­ла во­на i пус­ти­ла­ся на­че стрi­ла вiд йо­го.

Вона нi­чо­го не ба­чи­ла, не чу­ла. Не ба­чи­ла, як вiн зло по­дивився ус­лiд їй, не чу­ла, як гiр­ко ви­мо­вив: "Ну-у! я ж те­бе доїду, шлю­ши­ще!" - i, по­вер­нув­шись, пi­шов да­лi.

А во­на не йшла - ле­тi­ла. З-пiд во­рiт од­но­го до­му со­ба­ка гавк­ну­ла i пог­на­ла­ся за нею. Та ку­ди тiй со­ба­цi дог­на­ти її? На по­во­ро­тi хтось толк­нув. У су­сiд­нiй ули­цi пiд­ня­ли ре­гiт.

- Що то за ли­си­ця так тi­кає? - хтось крик­нув.

- Федоре! Ану до­га­няй своїм же­реб­цем, чи до­же­неш? - за­реготався один зво­щик до дру­го­го.

- Та що во­но та­ке? - пи­тає той. - Вид­но, у доб­рих бу­вальцях бу­ла. Ач, за­ку­рi­ла.

- Поїдьмо. Що во­но, справ­дi?

I два зво­щи­ки один про­ти дру­го­го нав­пе­рей­ми помчали­ся­ за нею навз­до­гiн­цi.

Аж ули­ця гу­де вiд їх бi­гу, аж iск­ри сип­лються з-пiд кiнсь­ких ко­пит, а Хрис­тя бай­ду­же - од­не че­ше, мов її хто зза­ду пiд­га­няє.

Ось уже во­на i в своїй ули­цi, он уже i той дiм, де во­на жи­ве, вид­но. Ще тро­хи, ще - i во­на до рун­ду­ка до­бi­гає.

Дверi з ули­цi там завж­ди за­пер­тi, i, щоб увiй­ти, тре­ба дзво­ни­ти. Во­на за­бу­ла про те i з усього роз­го­ну на­ляг­ла на по­ло­вин­ку две­рей. Тi на сей раз не бу­ли за­пер­тi i з грю­ком роз­чи­ни­ли­ся. Во­на ки­ну­лась упе­ред: як уко­па­на ста­ла…

Перед нею на пiд­даш­ко­вiй бан­ти­нi на товс­то­му шну­рi спо­кiй­но висiв… Ко­лiс­ник. Хрис­тя хит­ну­ла­ся, скрик­ну­ла i з усiх чо­тирьох по­ва­ли­ла­ся навзнак. Пiд рун­ду­ком тiльки за­гу­ло, як во­на упа­ла.

XIII

***

- Де се я? Що зо мною? - бу­ли її пер­шi сло­ва, ко­ли во­на прий­шла до пом­ки.

Кругом ти­хо, тем­но. Щось ше­лес­тить пiд нею. Та се соло­ма! збiд­кi­ля? де во­на взя­ла­ся? А то що уго­рi, з глу­хо­го ку­точка сi­рiє? Кру­гом так вог­ко, сум­но. Се во­на у льоху чи пiд зем­лею? I то крiзь од­ду­ши­ну до­хо­дить не­яс­ний свiт. Гос­по­ди! як во­на пiй­ма­на сю­ди, чо­го i за що пiй­ма­на?

Вона пiд­ве­ла­ся, сi­ла i по­ча­ла при­га­ду­ва­ти. Го­ло­ва у неї кру­ти­лась i в ухах дзво­ни­ло, а їй зда­ва­ло­ся, що зем­ля пiд нею тi­пається i її хи­тає. Вiд не­мо­чi во­на зно­ву ляг­ла… щось про­бiг­ло по ли­цi, щось уку­си­ло за шию. Во­на мах­ну­ла ру­кою i роз­да­ви­ла бло­щи­цю!

Як на­вiс­на, во­на ско­чи­ла - зра­зу усе при­га­да­ла. Так, так - во­на пе­ред со­бою ба­чить Про­цен­ка, вiн їй щось ше­по­че: "Доб­ра то­бi хо­чу - iди у най­мич­ки до моєї жiн­ки". Що во­на ска­за­ла? Не дiж­деш! Во­на пам'ятає, як ки­ну­лась вiд йо­го. Пам'ятає, як до­бiг­ла до рун­ду­ка, ус­ко­чи­ла в две­рi… I пе­ред нею за­те­лi­пав­ся на вiрьовцi труп Ко­лiс­ни­кiв. Сер­це у неї за­бо­лi­ло, щось важ­ке пi­дiй­шло пiд гор­ло i, на­че ру­ка­ми, зда­ви­ло. Да­лi все по­ви­ло­ся за­бут­тям­-тем­но­тою.

То бу­ло з нею… а те­пер? Де во­на, чо­го сю­ди заб­ра­ла­ся? Хто її за­ки­нув сю­ди?

Як не при­га­дує Хрис­тя, як не роз­ки­дає свою спо­мин­ку - нi­чо­го не при­га­дає.

Помацки пок­ра­ла­ся во­на до од­ду­ши­ни, що сi­рi­ла вго­рi. Ста­ла про­ти неї, прос­тя­гає ру­ки, хо­че пiй­ма­ти, а од­ду­ши­на все мов ви­ще та ви­ще пi­дiй­мається… Во­на аж навс­пи­няч­ки стає… ма­хає ру­кою i об за­лiз­ну шта­бу торк­ну­ла­ся пальця­ми. Хо­ло­дом про­ни­за­ло її наск­рiзь. "Та се тюр­ма!" - тро­хи не скрик­ну­ла во­на. Во­на у тюр­мi, во­на… За що? Сльози да­вили її. Вид­но, щось зро­би­ла во­на, ко­ли її вки­ну­ли у тюр­му. Оце так! Ще вчо­ра бу­ла мiж людьми, їх кло­по­ти клопо­тали її, а сьогод­нi од­рi­за­лась вiд їх на­вi­ки си­ми чо­тирма стi­на­ми. Ще вчо­ра ка­ча­ла­ся на м'якiй пе­ри­нi, панув­ала, а сьогод­нi - на гни­лiй со­ло­мi, у тюр­мi. Так се та на­пасть, про яку плес­ка­ла ба­ба Ориш­ка. Гос­по­ди! За що ж, про що? Ко­му во­на ли­хо за­по­дi­яла, ко­му хоч ба­жа­ла чо­го зло­го?

Сльози гра­дом по­ли­ли з її