Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

Пані Картер була така нещасна, очі у неї стали зовсім страждальницькі. Береніс була зворушена проявом настільки гарячої материнської любові і не сумнівалася в щирості її почуттів. Але, Господи, скільки ж накоїла дурниць її матір! І ця ось жалюгідна слабка жінка покликана служити їй опорою в житті!

Френк, вислухавши скарги пані Картер, заявив, що все це — суцільне донкіхотство. Береніс просто зажурилася. Як можна залишати товариство, змінювати спосіб життя і губити свою чарівність професійною роботою заради грошей! Заспокоївши пані Картер, він поспішив у заміський будиночок, знаючи, що застане там Береніс саму. Після історії з Білзом Чедсі панночка ретельно уникала зустрічі зі своїм покровителем.

Він приїхав у полудень, морозного січневого дня. Сніг, що пишно застеляв землю, іскрився і виблискував під золотими промінцями яскравого зимового сонця. Цього року вже з’явилися автомобілі, і Ковпервуд їхав у новенькому темно-коричневому лімузині з двигуном у вісімдесят кінських сил. Лакований кузов транспортного засобу виблискував на сонці. Френк був одягнений у важку хутряну шубу та круглу смушкову шапку. Він вийшов із автівки та подзвонив біля під’їзду.

— Привіт, Беві! Як ся маєте? А мама вдома? — спитав він, удаючи, що не знає про відсутність пані Картер.

Береніс спрямувала на нього свій холодний, відкритий, проникливий погляд і люб’язно, але стримано посміхнулася, відповідаючи на вітання гостя. У простому темно-синьому фартуху з грубої бавовняної матерії, які носять художники, з палітрою в руках, що переливалася всіма барвами веселки, вона писала пейзаж і міркувала. Роздуми стали її улюбленим заняттям останнім часом. Вона думала про Брексмара, про Ковпервуда, про Кілмера Дьюелма, перебирала в думці ще з півдюжини інших можливих претендентів на її руку, потім переносилася думками до сцени, танців і живопису. Дівчина бачила своє життя переплавленим наново. Часом їй здавалося, що вона вирішує якусь складну, заплутану головоломку, й як тільки вирішить її, все стане на свої місця, зіллється в стрункий і гармонійний візерунок.

— Будь ласка, сядьте, — сказала вона Френкові. — Сьогодні, здається, дуже холодно? Обігрійтеся біля каміна. Мами немає вдома. Вона поїхала в місто. Ймовірно, ви застанете її зараз на нашій міській квартирі. Ви надовго прибули до Нью-Йорка?

Колись весела, безтурботна, вона трималася люб’язно, але відчужено. Ковпервуд знову відчув, якою глибокою прірвою відокремила себе від нього Береніс. І ця прірва завжди існувала між ними. Френк знав, що Береніс краще за інших розуміє його і навіть ставиться до нього із симпатією, і все ж таки у їхніх взаєминах постійно відчувався цей холодок. Може, їхньому зближенню заважали умовності? Або непомірне честолюбство дівчини? Або якісь вади в ньому самому? Ковпервуд губився в здогадах. Але так чи інак, щось віддаляло від нього Береніс, змушувало її бути з ним насторожі.

Френк оглянув кімнату. На картині, яку писала Береніс, був зображений запорошений снігом схил пагорба. Сам пагорб, що послужив їй моделлю, виднівся за вікном. На стінах були розвішані ескізи, тільки-но зроблені Береніс. Легкі, граційні танцюючі фігурки в коротких туніках... Ковпервуд перевів погляд на Береніс і зазначив про себе, що її незвичайний одяг дуже їй личить.

— А ви, як завжди, захоплені мистецтвом? — зауважив він. — Так, це — ваш світ. Ви не можете жити інакше. Ці ескізи — чарівні, — легким помахом руки, в якій він тримав рукавичку, Френк вказав на низку танцюючих фігурок. — Маю вам сказати, що я приїхав не до вашої матінки, Береніс. А приїхав до вас. Пані Картер прислала мені доволі дивне послання. Вона пише, що ви не хочете більше виїжджати в світ і вирішили взятися за вчителювання чи щось подібне. Я приїхав поговорити з вами. Чи не думаєте ви, що прийняли дещо поспішне рішення?

Промовляючи так, Ковпервуд намагався створити враження, що його участь у долі Береніс абсолютно безкорис­лива і не переслідує жодних особистих цілей. Панночка з пензлем у руці стояла біля мольберта. Вона оглянула Френка холодним, допитливим і глузливим поглядом.

— Ні, не думаю, — була відповідь. — Ви знаєте, як ідуть наші справи, і тому можу говорити з вами цілком відверто. Розумію, що мамою керували завжди тільки добрі спонукання. Але боюся, що серце у неї — меткіший порадник, ніж голова.

В кутку рота Береніс пролягла ледь помітна гірка складка.

— Я готова також припустити, що і ваші спонукання були безкорисливі. Навіть увпевнена в цьому. Тому було б невдячно з мого боку припускати щось інше. (Ковпервуд пильно поглянув на спібесідницю, в очах його немов промайнуло щось і занурилося в глибину.) Проте так далі тривати не може. У нас немає коштів. Чому ж не зайнятися якоюсь справою? Та й що, власне, мені ще залишається?

Вона замовкла, і Френк якусь хвилину дивився на неї, не зронивши ні слова. У простому грубому фартусі, що недоладно стовбурчився. Незачесана — сплутані рудуваті пасма падали їй прямо на очі. Вона дивилася на нього своїм пронизливим синім поглядом, і Ковпервудові здавалося, що на всій землі немає істоти, прекраснішої за неї. Який цілеспрямований, гострий, який гордий розум! Яка обдарована особа, така, як він сам, ця дівчинка вміє ні перед ким не опускати очей! Ніщо, мабуть, не може вивести її з рівноваги.

— Береніс, — сказав він неголосно, — вислухайте мене. Ви надали мені велику честь, визнавши, що я керувався найкращими спонуканнями, коли давав гроші вашій матінці. Це справді так. Я принаймні переконаний, що кращих спонукань бути не може. Зізнаюся, вони не були такими спочатку. Якщо дозволите, я буду зараз цілком відвертий. Не знаю, чи відомо це вам, але коли мене познайомили з вашою матінкою, я лише краєм вуха чув, що у неї є донька, і це дуже мало цікавило мене тоді. Один із моїх ділових друзів, великий шанувальник вашої матусі, ввів мене в її дім, і маю сказати, що я також відразу перейнявся до неї повагою, бо вона — природжена аристократка та леді дуже неординарна. Якось мимоволі я побачив у неї вашу світлину, але вона тут же прибрала її, перш ніж я встиг розпитати про вас. Може, ви пам’ятаєте той портрет — ви зняті в профіль, вам було тоді років шістнадцять.

— Так, пам’ятаю, — відповіла Береніс просто і так тихо, немов вислуховувала сповідь.