Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

а ще більше ілюстровані журнали дуже збагачують людину, розширюють її обрії, дають людині справжні знання у стислому вигляді, людина тоді на висоті прогресу, про все, що в світі діється, вона в курсі оправи. Ну, і раптом сниться мені: заходить до мене Аврора Корчі просто до молочної крамниці й плаче. Я простягаю їй склянку молока, а вона як вдарить себе я груди та як закричить: «Ой, рятуйте, що мені робити? Мені нарешті випала роля мого життя, яка Гарантуватиме мені безсмертя, а я її ніяк не здолаю зіграти. Хоч як я намагаюся, хоч як б’юся – не виходить!» І так, знаєте, плаче, наче зі світом прощається. Шкода мені її стало. Гарна, молода і так побивається. «Заспокой- тєся, кажу їй, випийте молочка», а вона тільки «порадьте» та «порадьте». «Як же я вам пораджу», питаю вже її, аби трохи заспокоїти. А вона: «Покажіть, як грати!» «Дорогенька моя, таж я не акторка», відповідаю я їй. А вона не хоче й слухати. «Ви, каже, усім великим людям радите, порадьте і мені!» І так дивиться, аж самій плакати хочеться. Подумала я, подумала, а тоді як простягну долоню, а вона в крик: «оце саме те, саме те!» І аж заходиться, плигає, співає, вигукує, мовляв, вік мені цього не забуде. А десь позавчора приносить мені кума газету, я дивлюся й тільки сплескую руками: за блискуче виконання ролі матері Аврора Корчі дістала найвищу нагороду, а міжнародна рада вільних мистців ухвалила поставити їй пам’ятник, тільки ще остаточно не вирішили, в якій столиці. Ну, що ви на це скажете? Я мало не зімліла, побачивши зайвий доказ впливу моїх снів на долю визначних людей. Не знаю, чи Аврора Корчі догадується, кому вона довіку повинна дякувати за свою кар’єру. Можливо, навіть ні. Однак у мене щодо цього жодних сумнівів. Зрештою, якби я вам навела усі подробиці, ви просто охнули б!

– Тульціє Іванівно! Тульціє Іванівно!

– Я зайнята! Ну, що ви на це скажете?

– Подиву гідне. Хоч я, признаюся.

– Тульціє Іванівно!

Ага, це ж вона і Сесілія, пригадав я.

– Ви не бачите, що я зайнята?

– Бачу. Однак.

І тут кудлатий добродій, якого я вперше зауважив і який кликав Тульцію Іванівну, яка одночасно була і Сесілією, нахилився і, несхвально зиркуючи на мене, зашепотів їй щось до вуха.

– Невже? – здивувалася Тульція Іванівна-Сесілія і, одразу забувши про моє існування, побігла з ним кудись углиб.

Ну, слава Богу, тепер я нарешті розшукаю старого, подумав я, і раптом почув, а тоді вже й побачив, як до мене говорить колосальна постать невизначеної статі, яка вимовляє слова гак, неначе у неї в роті смажаться шашлики.

– Ви мусите погодитися – таки мої найкращі!

– Ви до мене?

– Ваші сни – черевовіщування, а мої!

– Пробачте, я взагалі не маю снів!

– І знову ви тут плутаєтеся! – заверещав десь збоку добродій, що розповідав про черевики-бегемоти.

– Пробачте, – вибачився я, – я хотів лише пройти Мені лише до того пана, який біля магнетофона.

– Не плутаюся, а ставлю все на свої місця! – вигукнула колосальна постать з шашликами в роті, і я раптом зрозумів, що ніяк не здолаю їх обійти. Куди я лише ступлю, скрізь цей добродій і ця колосальна постать, яка оповідає про себе, як про особу жіночої статі. Я їх обходжу з усіх боків і ніяк не виплутаюся з їхнього кола, наче еони обертаються навколо мене, бо ж я їх благаю пропустити мене до старого, а вони не слухають мене.

– Вислухайте мене, – попросив я, та колосальна постать загриміла:

– Я вас усіх вислухала, усім дала наговоритися, і що ж я почула? Сни, які з однаковим успіхом могли снитися і двісті років тому! О ні, не перебивайте, вислухайте бодай раз правду. Ви не йдете в ногу з добою! Адже ми живемо в час, коли всі речі розкладені, а чи позначилося це на ваших снах? Ані трохи! Хто з вас мас абстрактні сни? Ні одна душа! Наче усі ви іце перебуваєте в печерах! Яка відсталість! Усі ваші єни і в наближенні не дорівнюють моїм! Вам не сниться, приміром, на всю свідомість, яка завжди кольорова, зважте, уся свідомість кольорова, а не щось там кольорове – риска й крапка, і це все. Або чотири спіралі і знак питання па рухомому тлі! Або червоні абстрактні пружини, що вигинаються під джазову музику. А мені сниться! Хто з вас похвалиться чимось подібним? Ніхто!

– Якби я лише захотів!

– Якби ви захотіли? Ха-ха-ха! – так зареготалася власниця абстрактних снів, що в колі, в якому я досі перебував, утворився порожній коридор, яким я одразу ж скористався, щоб вискочити.

– Ваші абстрактні сни! – почув я вже за собою, і вони назавжди щезли з мого поля зору.

Я подивився на всі боки, шукаючи старого, який знав мого відвідувача, і перед яким наполегливо перестерігала господиня, та він зник. Я зазирнув за ширму й побачив: магнето- фон вилучили, правда, біля нього лежало кілька шпуль зі стрічками, а поруч хтось поставив досить великий прозорий слоїк із брунатною рідиною, яка пахла медом, – враження таке, наче тут щойно поралися й покидали все, почувши мої кроки, – однак виявилося, що старого ніде не видно.

Я почував себе дуже незручно, нишпорячи по закутках у чужому мешканні; на щастя, ніхто цього не помічав, і я, хоч пригноблення й насідало на мене, продовжував розшуки. Я його шукатиму доти, доки знайду, затявся я, адже він знає мого відвідувача. Він не сміє зникнути, бож це моя остання адреса, напомповував я себе. Я його знайду, хоч би мені довелося тут вікувати, вистудійовуючи кожну шпарку.

І я справді знайшов. Я зіткнувся з ним за портьєрою, за якою ховалися двері чи то в коридор, чи то в інше помешкання, і я мало не вибив йому з рук пакунка, який сягав йому до підборіддя і який я вчасно встиг зловити, благаючи Бога, щоб у середині не містилося нічого скляного, бо тоді доведеться ще й платити за шкоду.

– Нарешті я вас уполював! – вигукнув я, допомагаючи йому підтримувати кутастий тягар. – Благаю вас, не відході,те, я вас стільки часу шукав!

– Справді? Я ж лише на хвилиночку відлучався, щоб дістати ось це. Я не відходжу, куди там відходити, коли саме зараз відбуватиметься введення.

І старий сказав щось таке, чого я не зрозумів, вирішивши, що, може, воно дійде до мене пізніше, а тепер головне – нехай розповість про мого відвідувача, якщо звичайно.

– Ви знаєте мого клієнта?

– Знаю.