Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Тож вулицями табору гасали, граючись, дітлахи. Жінки вивішували білизну та малювали охоронні ґліфи, доки чоловіки гострили списи й начищали нагрудники. Усередині казарм були поставлені перегородки, завдяки чому утворилась якась подоба кімнатчин.

— Гадаю, ти мав рацію, — на ходу мовив Адолін, силкуючись відволікти батька від роздумів. — Тобто коли дозволив стільком людям перевезти з собою сім’ї.

— Так, але скільки з них повернуться назад, коли все це скінчиться?

— А хіба це має значення?

— Сам не знаю. Розколоті рівнини де-факто стали алетійською провінцією. Як виглядатиме це місце через сотню років? Чи стануть ці скупчення казарм міськими кварталами? А крамниці за стінами табору — справжніми ринками? А ці пагорби на заході — полями хліборобів? — він похитав головою. — Схоже, яхонтосерця тут ніколи не переведуться. А доки залишатимуться вони, тут залишатимуться й люди.

— Але ж це добре, хіба не так? Звичайно, якщо йдеться про алеті, — хихикнув Адолін.

— Можливо. Але що буде з ціною на яхонтосерця, якщо ми й далі здобуватимемо їх у тому ж темпі?

— Я…

Це було слушне запитання.

— От цікаво: що трапиться, коли ця найбільш рідкісна та водночас найбажаніша річ в усьому королівстві раптом коштуватиме дешевше бруду? Тут багато що відбувається, сину. Чимало такого, про що ми не подумали. Яхонтосерця, паршенді, Ґавіларова смерть. Ти повинен бути готовим узяти до уваги всі ці фактори.

— Я? — перепитав Адолін. — Що ти хочеш цим сказати?

Замість відповіді Далінар кивнув командиру П’ятого батальйону, який поспішно підійшов до них і віддав честь. Адолін зітхнув, салютуючи у відповідь. Двадцять перша та Двадцять друга роти тренувалися атакувати в зімкненому строю — мало хто з цивільних коли-небудь осягав справжню важливість такої муштри. А Двадцять третя та Двадцять четверта відпрацьовували розімкнений — або бойовий — стрій, вправляючись у шикуванні та переміщенні, як-от на полі битви.

Звичні правила ведення війни погано підходили для кампанії на Розколотих рівнинах, що й довели кричущі втрати алеті на її початковому етапі. Паршенді були кремезні, м’язисті та мали цю свою дивну, прирослу до шкіри броню. Вона не вкривала їх так щільно, як справжній обладунок, та все ж виявилася значно ефективнішою за той захист, який мала більшість алетійської інфантерії. По суті, кожен паршендієць був нечувано мобільним важкоозброєним піхотинцем.

Ворог завжди атакував попарно й не тримав бойового строю. Це мало би полегшити дисциплінованим шеренгам алеті із завдання´м поразки. Але кожна пара паршенді наступала з такою швидкістю та була так добре захищена, що без особливих труднощів пробивала щитовий заслін. А подекуди через їхню неймовірну стрибучість цілі групи паршенді раптом опинялися в алетійському тилу.

Окрім усього цього, загони паршенді ще й якось по-особливому переміщувалися полем битви. У їхніх маневрах проглядала незбагненна скоординованість. І те, що спершу здавалося чистісіньким варварством і дикунством, зненацька виявилося прикриттям чогось підступнішого й небезпечнішого.

Досвід підказував лише два надійні способи здолати паршенді. Перший полягав у використанні Сколкозбройця. Попри ефективність, його застосування було обмеженим. Уся армія Холінів мала на озброєнні тільки пару Клинків, і хоча Сколки були неймовірно потужними, вони потребували належної підтримки. Один у полі не воїн: вороги навалювалися всім миром і збивали Сколкозбройного з ніг. Власне, той єдиний раз, коли Адолін став свідком перемоги звичайного солдата над повнокомплектним Сколкозбройним, став можливим через те, що того оточив рій списників, які пробили нагрудник. Тоді світлоокий лучник з п’ятдесяти кроків увігнав в отвір стрілу та здобув собі його Сколки. Не надто героїчний кінець.

Другий спосіб дієво протистояти паршенді полягав у швидкості, з якою рухалися й перешиковувалися загони. Суміш гнучкості та дисципліни: перша дозволяла оперативно реагувати на моторошну паршендійську тактику, а друга — тримати стрій і врівноважувати фізичні дані ворогів.

Гавром, командир П’ятого батальйону, чекав на Далінара й Адоліна, вишикувавши своїх ротних у шеренгу. Вони відсалютували прибулим, скинувши правий кулак до правого плеча, кісточками назовні.

Далінар кивнув у відповідь:

— Чи виконали ви мої накази, ясновельможний Гавроме?

— Так точно, великий князю, — за статурою той нагадував башту, а бороду носив на рогоїдський манір: зі щік звисали довгі бакенбарди, але підборіддя було чисто поголене. Він мав якихось родичів на Піках. — Ті, хто вам потрібен, чекають у приймальному наметі.

— Про що мова? — запитав Адолін.

— Зараз побачиш, — відказав Далінар. — Спочатку проінспектуй війська.

Адолін нахмурився, але ж солдати чекали. Гавром почергово наказував ротам шикуватися. А княжич проходив перед строєм, окидаючи поглядом шеренги та мундири. Ті були охайні й акуратні, хоча Адолін знав, що дехто з бійців їхньої армії нарікав на те, скільки лоску від них вимагалося. І в цьому був із ними згоден.

Під кінець інспекції він вибірково опитав кількох солдатів: дізнався, хто в якому чині, і поцікавився, чи нема в них якихось нарікань. Таких ні в кого не виявилось. Вони й справді були задоволені, а чи просто залякані?

Коли зі справою було покінчено, Адолін повернувся до батька.

— Ти добре впорався, — похвалив Далінар.

— Із чим? Пройшов уздовж шеренги?

— Так, але ти справив гарне враження. Вони знають, що ти турбуєшся про їхні потреби, і поважають тебе, — князь кивнув якимось своїм думкам. — Ти виявився здібним учнем.

— Гадаю, ти робиш надто далекосяжні висновки з простої інспекції, батьку.

Далінар махнув головою Гавромові, і командир батальйону провів їх до приймального намету на узбіччі плацу. Спантеличений Адолін кинув погляд на батька.

— Я наказав Гаврому зібрати солдатів, з якими нещодавно розмовляв Садеас, — пояснив Далінар. — Усіх тих, кого він опитував під час вилазки на плато.

— А, — збагнув Адолін, — ми дізнаємося, чого той хотів від них.

— Так, — відповів Далінар.

Він жестом пропустив сина вперед, а тоді увійшов сам, супроводжуваний кількома зі своїх подвижників. Усередині на лавках чекала групка з десяти бійців. Вони підвелися й віддали честь.

— Вільно, — скомандував Далінар, склавши за спиною руки в латних рукавицях. — Адоліне? — князь кивком голови вказав на солдатів, даючи зрозуміти, що саме син має взяти на себе роль слідчого.

Той притлумив зітхання. Знову?

— Хлопці, нам треба знати, про що розпитував вас Садеас і що ви йому відповіли.

— Не