Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Решта енергійно закивали.

— Ми знаємо, що він справжній в’юн, — додав інший.

— Він великий князь, — суворо промовив Далінар. — І я вимагаю від вас поваги до нього.

Боєць зблід, а тоді кивнув.

— Що саме його цікавило? — запитав Адолін.

— Він хотів знати про наші обов’язки в таборі, Ваша Ясновельможносте, — відказав перший солдат. — Ми ж бо, теє, конюхи.

Крім власне воєнних умінь, кожен із воїнів володів іще одним-двома навиками. Мати кількох солдатів, котрі вміли ходити коло коней, було корисно, оскільки на вилазки тоді не доводилося брати цивільних.

— Він випитував… — почав один із бійців. — Ну, тобто, його люди цим займалися… Коротше, вони з’ясували, що це ми готували королівського коня в день полювання на прірводемона.

— Ми нічо’ не сказали, — гнув своє перший солдат. — Щоби не загнати вас у глухий кут, сер. Ми не дамо цьому в’ю… теє… цьому великому князю, Ваша Ясновельможносте, сер, зашморгу в руки, щоб він накинув його вам на шию.

Адолін заплющив очі. Якщо вони поводилися так і з Садеасом, то це кидало на них із батьком ще більшу тінь, ніж сама підрізана попруга. Він не міг дорікати їм за вірність, але вони поводилися так, немов гадали, що Далінар і справді в чомусь винен, а тому мали його вигороджувати.

Княжич розплющив очі.

— Пригадую, що я вже розмовляв із декотрими з вас. Але запитую ще раз. Чи бачив хтось із вас, що попруга на королівському сідлі підрізана?

Бійці переглядалися, хитаючи головами.

— Ні, Ваша Ясновельможносте, — відповів один із них. — Якби ми таке помітили, то замінили б її, це вже як водиться.

— Бачите, Ваша Ясновельможносте, — додав інший, — того дня стояв справжній розгардіяш, а людей — аж в очах темно. Це ж була не звичайна вилазка на плато або щось подібне. Ну й, чесно кажучи, сер, кому б із нас спало на думку, що з усього майна під Покоями треба найдужче пильнувати королівське сідло?

Далінар кивнув Адоліну, й обоє вийшли з намету.

— Ну, що скажеш?

— Боюся, що їхні відповіді лише нашкодили нам, — промовив Адолін, скривившись. — Попри все їхнє завзяття. Чи радше саме через нього.

— На жаль, сперечатися не випадає, — Далінар зітхнув. А тоді махнув рукою Тадету — невисокому подвижнику, який стояв обіч намету. — Поговори з кожним із них окремо, — тихо звелів йому князь. — Спробуй видобути з них деталі розмови. За можливості дізнайся, які саме вирази вживав Садеас, і що вони — дослівно — йому відповідали.

— Слухаю, Ваша Ясновельможносте.

— Ходімо, Адоліне, — сказав Далінар. — Нам усе ще треба провести кілька інспекцій.

— Батьку, — мовив Адолін, беручи того за руку. Їхні обладунки тихо дзенькнули один об одний.

Далінар обернувся до нього, нахмурившись, й Адолін зробив швидкий жест у бік Кобальтових гвардійців, наказуючи дати їм змогу поговорити приватно. Ті швидко відійшли на достатню відстань, залишивши князя з княжичем удвох.

— Батьку, у чому річ? — тихо, але наполегливо поцікавився Адолін.

— Тобто? Ні в чому — інспектуємо війська й наглядаємо за ходом справ у таборі.

— І ти щоразу висуваєш мене на передній план, — не здавався Адолін. — І то подекуди, я б сказав, досить незграбно. Що не так? Що зріє у твоїй голові?

— Я гадав, ти вже визначився з тим, що там визріло, і воно тобі не сподобалося.

Адолін поморщився.

— Батьку, я…

— Ні-ні, все гаразд, Адоліне. Я просто намагаюся вирішити дещо непросте. І воно мені легше дається, якщо я не сиджу на місці, — Далінар скривився. — Інший усамітнився б у тихому куточку та поринув у роздуми, але мені це ніколи не допомагало. Маю надто багато справ.

— А що це за рішення? — запитав Адолін. — Можливо, я дав би якусь пораду.

— Ти й так уже це зробив. Я… — Далінар змовк, нахмурившись. До плацу П’ятого батальйону наближався невеличкий загін солдатів, що супроводжували якогось чоловіка в червоно-коричневому. Це були кольори Танадала.

— Хіба ти не призначив йому зустрічі сьогодні ввечері? — запитав Адолін.

— Так, — відповів Далінар.

Нітер, командир Кобальтової гвардії, кинувся навперейми новоприбулим. Він інколи бував занадто підозріливий, але це не така вже й погана риса для охоронця. За мить він повернувся до Далінара й Адоліна. Нітер мав засмагле обличчя та коротко підстрижену чорну бороду. Він був світлооким дуже низького рангу й прослужив у гвардії багато років.

— Він каже, що всупереч домовленості великий князь Танадал не зможе зустрітися сьогодні з вами.

Вираз Далінарового обличчя спохмурнів.

— Я сам поговорю з гінцем.

Нітер знехотя махнув рукою довготелесому посланцю. Наблизившись, той опустився перед Далінаром на одне коліно:

— Ваша Ясновельможносте.

Цього разу Далінар не став просити Адоліна, щоби той вів розмову.

— Я слухаю.

— Ясновельможний Танадал шкодує, що не зможе прибути до вас сьогодні.

— Він запропонував перенести зустріч на інший час?

— Йому дуже шкода, однак він надто зайнятий. Але буде радий колись побесідувати з вами на одному з королівських бенкетів.

«На людях, — подумав Адолін. — Де одна половина присутніх підслуховуватиме, а друга — і то разом із самим Танадалом — не в’язатиме лика».

— Ясно, — відказав Далінар. — А чи не згадував він, коли — хоча б орієнтовно — трохи розбереться зі справами?

— Ваша Ясновельможносте, — промовив посланець, ніяковіючи. — У разі, коли ви наполягатимете, я отримав інструкції пояснити, що він мав розмову з деким із великих князів і здогадується, що саме вас цікавить. Тож звелів переказати, що не бажає союзницьких відносин із вами, а також не має наміру проводити сумісну вилазку на плато.

Далінарове обличчя спохмурніло ще більше. Помахом руки він відпустив посланця, а тоді повернувся до Адоліна. Кобальтові гвардійці все ще трималися на віддалі й не підпускали сторонніх, щоби батько з сином могли поговорити.

— Залишався лише Танадал, — видобув Далінар. Кожен великий князь відшивав його по-своєму. Гатам — із надмірною люб’язністю, Бетаб залишив надання пояснень своїй дружині, Танадал — із коректною неприязню. — Принаймні не беручи до уваги Садеаса.

— Сумніваюся, що звертатися до нього з такою пропозицією