Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Імовірно, ти маєш рацію, — холодно промовив Далінар. Він був сердитий. Навіть злютований. — Вони дають мені зрозуміти, що їм ніколи не подобалося, що я маю на короля такий вплив, тож князі прагнуть стати свідками мого падіння. Не хочуть приставати на моє прохання, бо з їхньою допомогою я, чого доброго, можу і встояти.

— Батьку, мені шкода.

— Може, воно й на краще. Важливо одне: у мене не вийшло. Я не можу домогтися від них співпраці. Елгокарова була правда, — він глянув на Адоліна. — Я б хотів, щоби ти закінчив за мене перевірку, сину. Мені треба дещо зробити.

— Що саме?

— Та є тут одна справа, яку, очевидно, відкладати не можна.

Адолін хотів заперечити, проте не зміг підібрати слів. Тож зрештою, зітхнувши, кивнув.

— Але ж ти колись скажеш мені, що це за справа така?

— Скоро, — пообіцяв Далінар. — Дуже скоро.

* * *

Великий князь провів поглядом сина, який заклопотано попрямував геть. З нього вийде гідний правитель. Запитання, що стояло перед Далінаром, було простим.

Чи не надійшов час відступитися й дати синові посісти його місце?

Якщо він зважиться на цей крок, то повинен буде триматися осторонь політики та відбути до своїх земель, передавши стерно влади Адоліну. Обдумувати це було болісно, і він мав проявити обережність, щоб отак спохвату не наламати дров. Але якщо він і справді божеволів — а так, здається, вважав чи не кожен у таборі, — то просто зобов’язаний був зійти з політичної арени. І то негайно: доки хвороба не спрогресувала аж настільки, що зректися престолу при доброму розумі стане неможливо.

«Монарх — це управління, — подумав він, пригадуючи уривок зі “Шляху королів”. — Забезпечення стабільності. Це його служіння та ремесло. Якщо він не здатен керувати собою, то як же керуватиме підданими? Хіба купець, котрий знає ціну Буресвітла, і сам не користає зі свого товару?»

Дивно, що такі цитати все ще зринали в пам’яті навіть тепер, коли він розмірковував, чи не вони — принаймні частково — підштовхнули його до божевілля.

— Нітере, — озвався він, — нехай мій бойовий молот доправлять на плац.

Думаючи, Далінару хотілося рухатись, працювати. Князь швидким кроком рушив проходом між казармами Шостого і Сьомого батальйонів, і гвардійці кинулися вслід, силкуючись не відставати. Кількох із них Нітер послав по зброю. У його голосі чулося дивне збудження, неначе він думав, що Далінар збирається зробити щось вражаюче.

Але той підозрював, що розчарує свого підлеглого. Натрешті він добувся до плацу. За його спиною тріпотів плащ, а сабатони дзенькали об каміння. На молот не довелося чекати довго: незабаром двійко гвардійців підкотили його на візку. Тоді, вмиваючись потом, вивантажили. Його держак був завтовшки з людський зап’ясток, а обух — ширший за розчепірену долоню. Навіть удвох його заледве можна було підняти.

Рукою в латній рукавиці Далінар ухопив молот і закинув собі на плече. Не звертаючи уваги на солдатів, котрі вправлялися на плацу, він попрямував туди, де бригада брудних чорноробів довбала яму під вбиральню. Ті полякалися, коли, звівши очі, побачили, що над ними височіє закута у Збрую постать самого великого князя.

— Хто тут за старшого? — запитав Далінар.

Неохайного вигляду робітник у коричневих штанях нервово звів догори руку.

— Чим можемо служити, Ваша Ясновельможносте?

— Тим, що трохи перепочинете, — відказав князь. — Геть звідси.

Приголомшені копачі повидряпувалися з ями. Позаду збиралися світлоокі офіцери, спантеличені діями Далінара.

Покритим бронею п’ястком той ухопив держак молота — його металеве руків’я було туго обтягнуте шкірою. Глибоко вдихнувши, він зістрибнув у напівзакінчену яму, заніс молот над головою, а тоді змахнув ним, обрушуючи зброю на скельну породу.

Плацом розлігся могутній тріск, а по Далінарових руках пробігла ударна хвиля. Сколкозбруя амортизувала основну частину віддачі, а в камені з’явилася широка щілина. Він знову заніс молота й змахнув ним, цього разу відколовши чималу брилу. Хоча двоє або й троє звичайних людей навряд чи підняли б її, Далінар схопив брилу однією рукою і відкинув убік. Та загрюкотіла по камінню.

То де ж були Сколки для простолюду? Чому древні, які були неймовірно мудрі, не створили нічого йому на підмогу? Далінар продовжував працювати. Удари молота здіймали в повітря уламки каменю та хмари пилу, і він завиграшки виконував роботу двадцятьох. Збрую можна було використовувати на безліч різних ладів, полегшуючи життя трударів і темнооких по всьому Рошару.

Яке ж хороше відчуття, коли працюєш! Приносиш якусь користь. Останнім часом йому здавалося, що зусилля марнуються на біг по колу. За роботою краще думалося.

Він і справді втрачав жагу до битви. Це турбувало його, адже Запал — насолода війною та жадання її — був важливим складником того, що рухало алеті як народом. Найвеличнішим із чоловічих мистецтв вважалося воєнне, а найважливішим Покликанням — стати уславленим воїном. Сам Всемогутній залежав від вправності алеті у великому мистецтві бою: після смерті вони мали долучитися до армії Вісників, щоб відвоювати Ідилічні покої.

Та все ж думки про вбивство почали викликати в нього нудоту. І з часу останньої вилазки на плато стало тільки гірше. Чого ж можна чекати наступного разу, коли він рушить на бій? У такому стані він не міг вести за собою інших. Це була найголовніша з причин, чому зречення на користь Адоліна здавалося правильним.

Він і далі змахував молотом. Знову й знову гамселив по каменю. Довкола ями збиралися бійці, та й чорнороби — попри його наказ — не квапилися йти відпочивати. Вони ошелешено спостерігали, як Сколкозбройний гарує за них. Час від часу він прикликав Сколкозбройця та відрізав шматки скелі, щоби потім розколоти їх молотом.

Він, напевно, смішно виглядав. Не міг же ж він працювати за всіх робітників табору: його час був розписаний між важливішими заняттями. Князь не мав жодної причини спускатися в яму й надриватися. І все ж він почувався чудово. Яке ж це щастя — безпосередньо допомогти табору! Результати його старань, спрямовані на захист Елгокара, здебільшого було важко оцінити, тож він тішився можливістю зробити щось таке, де його досягнення стануть очевидними.

Та навіть тут він діяв згідно з ідеалами, які заполонили його свідомість. У книзі оповідалося про короля, котрий носить тягарі своїх підданих. Там стверджувалося, що очільники — найупослідженіші з людей, бо від них вимагається служити кожному. І цей вихор крутився в ньому. Кодекс, повчання з книги й те,