Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Що я можу сказати про смертну кару? Загалом я не проти. Це, звісно, помста, але що ж тут поганого? Помста — річ потрібна. Коли б я був якийсь родич Клаттерів чи отих, кого порішили Йорк і Летем, я б не мав спокою, доки винуватців не прокатали б на великій гойдалці. От люди й пишуть листи до газет. Останніми днями було два таких листи в топікській газеті. Одного написав якийсь священик. Мовляв, доки триватиме ця судова комедія? Чому оті сучі сини Гікок і Сміт досі не дістали по заслузі, чому вони, кляті вбивці, й досі напихають черево за рахунок платників податків? Ну що ж, я можу зрозуміти цих людей. Вони лютують, бо не бачать того, чого їм хочеться — помсти. І не побачать, якщо я зможу цьому перешкодити. У принципі я за те, щоб вішати. Аби тільки вішали не мене.

Але зрештою повісили і його.

Минуло ще три роки. За цей час місце Шульца, що відмовився провадити справу далі, заступили два досвідчені канзаські адвокати, Джозеф П. Дженкінс і Роберт Бінгем. Призначені федеральним суддею і, отже, працюючи без винагороди (зате з твердою впевненістю, що їхні підзахисні стали жертвами «безприкладно несправедливого суду»), Дженкінс із Бінгемом засипали оскарженнями різні установи федеральної судової системи і в такий спосіб відвернули три чергові дати виконання вироку: 25 жовтня 1962 року, 8 серпня 1963 року, 18 лютого 1965 року. Адвокати твердили, що суд над Гікоком і Смітом не можна визнати справедливим з таких міркувань: судовий захист було призначено лише після того, як обвинувачені визнали себе винними й відмовились від попереднього слідства; в ході процесу інтереси підсудних репрезентовано в недостатній мірі; обвинувачення підтверджено доказами, вилученими без ордера на обшук (ішлося про рушницю й ніж, узяті в домі Гікоків); незважаючи на те, що процес мав відбуватися в атмосфері, «наскрізь просякнутій» упередженням проти обвинувачених, його не перенесено в інше місце.

Грунтуючись на цих аргументах, Дженкінс і Бінгем зуміли тричі довести справу аж до верховного суду Сполучених Штатів — до «Великого боса», як звичайно називають його скаржники,— і тричі верховний суд, що в таких випадках ніколи не пояснює причини свого рішення, відхилив їхні оскарження. У березні 1965 року, після того як Гікок і Сміт відбули в камерах «ряду смертників» майже дві тисячі днів, Канзаський верховний суд ухвалив, що їх належить позбавити життя в середу, 14 квітня 1965 року, протягом двох годин після півночі.

Тієї середи, снідаючи в кафе при одному з топікських готелів, Дьюї побачив на першій сторінці канзаської «Стар» заголовок, якого так довго чекав: «Криваві вбивці сконали на шибениці». Повідомлення, передане кореспондентом Ассошіейтед Прес, починалося так:

«Річард Юджін Гікок і Перрі Едвард Сміт, засуджені до страти за один з найкривавіших злочинів в історії Канзасу, сьогодні вночі скінчили життя на шибениці в тюрмі штату. Гікок, 33 років, помер перший, в 0 год. 41 хв., Сміт, 36 років,— о 1 год. 19 хв.».

Дьюї бачив, як вони помирали, бо потрапив у число двадцяти з лишком запрошених свідків. Раніше він ніколи не був присутній при страті і, зайшовши опівночі до холодного складу, здивовано розглядався довкола: він сподівався побачити більш урочисту, відповіднішу обстановку, а не такий-от тьмяно освітлений сарай, захаращений дошками та іншим мотлохом. Але сама шибениця з двома білими зашморгами на поперечному брусі таки вражала уяву; не менше, хоча й трохи несподіване враження справляв і вішатель, чия довга тінь падала з високого дерев’яного помосту, на який вели тринадцять східців. Цей нікому не відомий жилавий чоловік, що його спеціально привезено з Міссурі й призначено йому за роботу шістсот доларів, був одягнений у старезний двобортний смугастий костюм, аж надто просторий на його суху постать, так що піджак звисав мало не до колін. На голові у вішателя стримів ковбойський капелюх, що колись, як видно, був зелений, а тепер являв собою вицвілу, руду від поту руїну.

Чимало бентежили Дьюї і ті побіжні фрази, що ними обмінювались його сусіди свідки, дожидаючи, як висловився один з них, «святкової вистави».

— Я чув, їм запропонували потягти жеребок. Або кинути монету. Та Сміт нібито сказав: «А чому б не за алфавітом?» Мабуть, через те, що «С» іде після «Г». Ха-ха!

— Той Гікок дотепний хлопець. Мені розповідали, як десь годину тому один вартовий сказав йому: «Певне, це буде найдовша ніч у вашому житті». А Гікок засміявся та й каже: «Навпаки, найкоротша».

— А ви чули про Гікокові очі? Він заповів їх лікареві-окулістові. Тільки-но Гікока знімуть з шибениці, той лікар тут-таки візьме його очі й вправить їх комусь іншому. Не хотів би я опинитися на місці тієї людини. Було б мені не по собі з його очима.

— О боже! Невже це дощ? А у мене в машині всі шиби спущені. Новенький «шевроле»!..

Несподіваний рясний дощ залопотів по високій покрівлі складу. Цей звук, трохи подібний до врочистого барабанного бою, провістив появу Гікока. В супроводі шістьох конвоїрів і священика, що бурмотів молитви, він вступив до місця страти. Руки його були скуті наручниками й притягнуті до тулуба неоковирними шкіряними шлейками, схожими на кінську збрую. Перед сходами на шибеницю начальник тюрми зачитав офіційний ордер на виконання судового вироку. Тим часом як він читав, Гікокові очі, ослаблені майже п’ятьма роками в’язничного присмерку, блукали по обличчях присутніх. Не побачивши того, кого він шукав, Гікок пошепки спитав найближчого вартового, чи є в складі хтось із родини Клаттерів, а коли почув, що немає, то був видимо розчарований, наче вважав, що без цього ритуал помсти не може відбутися належним чином.

Скінчивши читати ордер, начальник тюрми, як заведено, спитав засудженого,