Читати книгу - "Срібне яблуко, Анна Авілова"

— Досить, Жозефе, не проси мене ні про що. Я не збираюся відправляти твого сина до в'язниці, — обличчя вітражника виражало глибокий смуток. — Мені дуже шкода, що його наречена... (чорт, він так і не запам'ятав її ім'я), що його наречена загинула. І що всі так і не зрозуміли, що тоді сталося. Сподіваюся, я сьогодні зміг пролити світло на ситуацію, хоч мої пояснення жодною мірою мене не виправдовують... Може, згодом ваш син приєднається до нашої роботи.

- Дякую за ваше розуміння. Мені дуже прикро, що він так неповажно повівся.

- Не переймайтеся, у світі Джейн я вже звик до будь-якого звернення. Адже там я був таким, як і всі інші.

Жозеф, здається, зовсім не міг уявити, як їхній великий король був таким самим, як усі, і ніхто йому не кланявся і не підкорявся. Чоловік злегка кивнув, нічого не відповівши та пішов у майстерню.

Фелікс пішов за ним. Він відчув хрускіт скла під ногами, і в душі розлилося блаженство. Важко пояснити, чому його так вабило це заняття, чому так подобалося скло. Просто це була єдина робота, де він міг проявити всю свою фантазію. Дивно, він володів надприродними силами та міг здійснювати незвичайні речі й за межами скляної справи, у реальному житті, але чомусь ніколи цього не робив.

Після кількох годин роботи в майстерні він все гостріше відчував, що в Айронвуді є місце, яке він давно мав відвідати. Більше відтягувати не можна було. Король попрощався з вітражником і пішов за межі села. Він долав пагорби та рівнини, не тримаючи в голові жодної думки. Він просто йшов, як робот зі світу Джейн, із заздалегідь заданим маршрутом.

І ось вдалині з'явився цвинтар, маленькі горбики височіли над землею. Традиційно над кожним похованням має стояти мідна квітка – символ Матері Природи. На захід, за лінією колись бувалих та нині трухлявих дубів, розрослося нове кладовище, яке різко впадало в очі. Жителі зліпили квіти з різних матеріалів, якісь все ж таки були мідними зі старих запасів, якісь скручені з сухих гілок. А на деяких квітах приклеєно дорогоцінне каміння, явно підібране з троянд, що валялися в парку.

Фелікс не міг зробити кроку, щоб спуститися туди. Адже більшість цього цвинтаря – його рук справа. Його байдужість та його безпорадність. Король, не поспішаючи, йшов униз пагорбом. Він почав ходити рядами з різноманітних, радше кривих квіточок, і обличчя виникали перед його очима. Ні, він не згадував їх, адже він і не знав багатьох, король дійсно бачив їх усіх. Він знав, що так буде, тож і не приходив. Фелікс зупинився біля однієї з могил – Маркус. Вони бачилися з ним щодня, постійно спілкувалися у справах Верховної Ради. Але насправді він зовсім його не знав, бо вельможа був абсолютно незнайомою йому людиною. Мабуть, їх у цьому житті пов'язувало лише одне – прохання вельможі до короля. Маркус просив яблуко, яке він вручить Джейну наступного року. Фелікс дав йому слово, пообіцяв. І він завжди стримував своє слово. Але зрештою сам подарував Джейн яблуко. Щобільше у той момент він навіть не згадав ні про Маркуса, ні про дану йому обіцянку. Тоді він нарешті знайшов Джейн і не думав про чиїсь почуття. Фелікс раптом згадав, як Маркус приходив до нього одного разу, просив мармур. Він хотів зробити скульптуру. Хоча... може, подібний візит був навіть не поодиноким випадком. Тоді Фелікс так часто відмовляв людям у їхніх проханнях, що вже й не пам'ятав, хто і скільки чого просив. Маркус хотів зробити скульптуру за прикладом свого батька, можливо для нього подібне заняття було наче для Фелікса вітражі. Але король не думав про це. Він думав лише про те, як правильно розподілити ресурси, щоб усім вистачило, щоб підтримувався порядок, ієрархія. Він запустив руку до кишені своєї куртки. Там лежав мармуровий бузок, який він знайшов, повернувшись до Айронвуда. Фелікс і сам не знав, чому носив його із собою. Він любив усе красиве та досконале, а скульптура бузку була саме такою. Король глянув на бездоганно зроблені пелюстки й опустив маленьку фігурку на могилу Маркуса.

— Я не знаю, хто її зробив, але ти стільки разів просив мармур, а я не хотів витрачати на це сили. Нехай ця гілка бузку буде твоєю. Ти просив срібне яблуко для неї. Я не дотримав свого слова. Так, тебе вже не було серед живих, але насправді, навіть якби ми всі жили в Айронвуді, я б ніколи не дав тобі яблуко для Джейн. Я просто не міг її нікому віддати.

Фелікс ще кілька разів пройшов поміж поховань і знову чомусь зупинився біля могили Маркуса. Король важко зітхнув. Ззаду почувся тихий шурхіт, він відчував, що хтось ходить кладовищем, але не хотів обертатися. Його лякала зустріч із людиною, яка втратила тут близьку людину з його вини.

На його плече опустилася тендітна жіноча рука. Касандра.

- Ти вперше прийшов сюди.

- Так. Це місце завжди буде моїм каменем. Я ніколи не пробачу собі ці життя. Я звинувачуватиму себе до кінця своїх днів. Але не через те, що кинув усе, рятуючи Джейн. Мої сили тоді вже закінчувалися. І не за те, що виростив поля, і внаслідок цього був слабкий при зустрічі з тваринами. Я звинувачуватиму себе за те, що не відновив землю набагато раніше. Тоді все могло бути інакше.

Фелікс обернувся до дівчини. Він був радий бачити її зараз, їхня остання зустріч була не найкращою. Касандра невпевнено взяла його за руку, і він міцно стиснув її у відповідь. Вона ледь помітно посміхнулася.

- Я люблю тебе, Фелікс. Попри все, що сталося. І завжди любитиму.

Як же нестерпно було дивитися на її обличчя. Фелікс бачив, що багато значить для неї та й вона була йому небайдужа. Але він не міг відповісти їй взаємністю.