Читати книгу - "Бляшаний барабан"

пора? Тобі, Оскаре, вже пішов двадцять перший рік. То пора тобі чи не пора? Ти — сирота. Виходить, пора. Відколи померла твоя бідолашна матуся, ти став напівсиротою. Ти мав зважитися ще тоді. Потім вони поклали в сиру землю твого гаданого батька Яна Бронського. Ти став гаданим круглим сиротою і стояв тут, на цьому піску, що зветься Заспе, й тримав у руці трохи позеленілу патронну гільзу. Йшов дощ, і саме заходив на посадку «Юнкерс-52». Хіба вже тоді не вчувалося виразно — якщо не в шурхоті дощу, то в гуркоті транспортного літака, що заходив на посадку, оте: «То пора мені чи не пора?» Ти казав собі, що то лише шумить дощ, а то — гуркоче мотор, у таких монотонних звуках може причутися, мовляв, будь-що. Ти хотів почути це ще виразніше, а не лише як здогад.

То пора мені чи не пора? Ось вони копають яму для Мацерата, ще одного твого гаданого батька. Як ти знаєш, більше гаданих батьків у тебе нема. То чого ж ти й досі жонглюєш оцими двома зеленими пляшками «пора» й «не пора»? У кого ще ти збираєшся питати? В отих калікуватих сосон, яким і самим не завадить замислитися про те саме?

Цієї миті на очі мені трапився тоненький чавунний хрест із ламкими кренделиками й поїденими іржею літерами: Матильда чи то Кункель, чи то Рункель. Потім я знайшов (то пора чи не пора?) в піску між будяками й узбережним вівсом (пора!) три чи чотири (не пора!) залізні віночки, які були з тарілку завбільшки, поржавілі й уже розсипались і які колись (пора!) зображували, мабуть, дубове або лаврове листя (а може, все ж таки не пора?), зважив їх у руці (ні, все ж таки пора!), прицілився (пора!), отой вершечок хреста, що стирчав (чи не пора?), завтовшки був (пора!) сантиметрів чотири (ні!), я відійшов на два метри (пора!) й кинув (ні!) неподалік (то все ж таки: пора?), залізний хрест стояв дуже криво (пора!), Матильда Кункель чи то Матильда Рункель (пора, Кункель, пора, Кункель!)? Я кидав це вже вшосте, а всього дозволив собі сім разів, і шість із них вийшло «не пора», і тоді я запустив віночка всьоме (пора!), накинув його на хрест (пора!) й увінчав Матильду віночком (пора!) — лаври для фройляйн Кункель. «То пора мені?» — спитав я в молодиці Рункель. «Пора» — відповіла Матильда. Померла вона дуже рано, мавши двадцять сім років, а народилася в шістдесят восьмому. А мені йшов двадцять перший, коли за сьомим разом таки пощастило накинути віночка, коли оте «то пора мені чи не пора» я скоротив і дістав підтверджене, увінчане віночком, цілком певне, вигране «пора!».

І коли Оскар з новим «пора!» на язиці й «пора!» в серці поквапився назад до гробокопів, хвилястий папуга гучно скрикнув, і з нього полетіло жовто-блакитне пір'ячко — Куртик у нього таки вцілив. Я спитав сам себе: а що ж не давало спокою моєму синові, що змусило його так довго жбурляти у хвилястого папугу, поки цей останній камінчик дав йому відповідь?

Вони підсунули того ящика з Мацератом до ями завглибшки десь метр двадцять. Старий Гайландт поспішав, одначе мусив зачекати, поки Марія ще прокаже католицьку молитву. Пан Файнґольд тримав циліндра біля грудей, а поглядом був у Галичині. Тепер і Куртик підійшов ближче. Видко, після того, як йому пощастило вцілити, він ухвалив якесь рішення й тепер з тих чи тих міркувань, але так само рішуче, як і Оскар, ступив ближче до могили.

Ця непевність діймала мене до живого. Чи ж це таки мій син щойно ухвалив рішення на користь чогось чи проти чогось? Чи ж вирішив він нарешті визнавати й любити в мені справжнього і єдиного свого батька? Може, бодай тепер, хоч і надто пізно, він надумав узяти до рук бляшаного барабана? Чи, може, його рішення означає: смерть моєму гаданому батькові Оскару, який партійним значком убив мого гаданого батька

Мацерата лише через те, що ситий був цими батьками по саму зав'язку? Може, й він не вміє засвідчити свою дитячу приязнь, таку бажану між батьками й синами, інакше, ніж через убивство?

Тієї хвилини, коли старий Гайландт радше зіпхнув, ніж опустив у яму ящика з Мацератом і партійним значком у того в трахеї, з повним магазином куль із російського автомата в Мацератовому череві, Оскар зізнався собі, що занапастив Мацерата вмисне, бо той, зважаючи на все, був йому батьком не лише гаданим, а й справжнім; а ще Оскар убив його через те, що йому, Оскарові, остогидло ціле життя тягати за собою якогось батька.

І це неправда, що, коли я підхопив з бетонної підлоги ту цукерку, шпилька на ній була вже розстебнута. Розстебнулася вона аж у моїй стиснутій долоні. І я передав ту відстовбурчену, колючу цукерку, яка за все чіплялася, Мацератові, щоб той орден знайшли в нього, щоб партію поклав собі на язик він, щоб удавився він — партією, мною, своїм сином. Бо колись цьому мав таки настати край!

Старий Гайландт почав закидати яму. Куртик йому допомагав — невміло, проте старанно. Я Мацерата не любив ніколи. Іноді він подобався мені. Він дбав про мене швидше як кухар, ніж як батько. А кухар з нього був непоганий. І коли тепер мені Мацерата часом і бракує, то все це через його кьоніґзберзькі фрикадельки, свинячі нирки з кислою підливою, короп із редискою й вершками, через такі його страви, як вугровий суп із зеленню, вуджена корейка з квашеною капустою й ота незабутня печеня щонеділі, яку я й досі ще відчуваю на язиці й між зубами. Йому, хто обертав почуття на супи, ми забули покласти з собою на той світ ополоника. Забули покласти йому в труну колоду скатних карт. Куховарив він краще, ніж грав у скат. Але від Яна Бронського він грав усе ж таки краще й майже так само добре, як моя бідолашна матуся. У цьому було його багатство, в цьому була його трагедія. А Марію я так ніколи йому й не пробачив, хоча ставився він до неї непогано, ніколи не бив, і коли вона ні з сього ні з того заводила сварку, то здебільшого поступався. І мене він не передав до рук міністерства охорони здоров'я, а того листа підписав аж тоді, як пошту вже ніхто не розносив. Коли я при світлі від електричних лампочок з'явився на білий світ, він визначив мені