Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

class="p1">де Дикунка впадає в Соному? Там землі тільки-но акр. І він мій, мій власний! Добираєш? Щоб ти не ходила мені там по траві. То моя трава. Трохи вище над потоком я поставлю помпу; я наглянув уже, — правда, не нову, — її віддадуть за десять доларів; вона мені подаватиме воду на всі мої потреби. І в мене там ростиме така люцерна, що аж ну. Для своїх поїздок мені треба іншого коня. Гезл і Геті в тебе завжди працюють, мені до них і не доступитись, а коли ти ще й городину почнеш розвозити, я їх і зовсім не побачу. Ну, а моя люцерна, либонь, таки прогодує ще одного коня.

Але Біллі довелося забути на деякий час про свою люцерну: набігли поважніші справи. Спочатку обсіли його турботи. Ті кількасот доларів, з якими він прибув до Сономи, і зароблені тут комісійні пішли на різні господарчі видатки та на життя. Вісімнадцятьох доларів на тиждень за коней, зданих в оренду, вистачало тільки на платню робітникам. Купити собі верхового коня, як виявилося, нема за що. Але пометикувавши добре, Біллі дещо надумав і впіймав одразу двох зайців. Він узявся виїжджати молодих коней і користався з них, коли треба було поїхати кудись на розвідини.

З цього боку все налагодилося. Та незабаром нова міська управа у Сан-Франціско з міркувань ощадності вирішила припинити брукування вулиць. Робота в лондейській каменярні через це припинилася, і шестеро кобил поверталися назад до Біла, і їх же треба було чимось годувати. А звідки взяти грошей на платню місіс Поль, Гоу Юмові та Чан Чі, Біллі вже зовсім не уявляв.

— Мабуть, ми таки трохи зарвалися, — признався він Сексон.

Того вечора він повернувся додому пізно, але зате з сяючим обличчям. Сексон зустріла його не менш радісна.

— Все гаразд, — озвалась вона, підходячи до стайні, куди щойно під’їхав Біллі на стомленому норовистому жеребці.— Я перебалакала з усіма трьома. Вони розуміють наше становище і охоче зачекають з платнею. Наступного тижня Гезл і Геті вже повезуть на продаж городину, і почнуть надходити гроші з готелів. І знаєш, Біллі,— ні, ти б і не подумав! — старий Гоу Юм має гроші в банку. Після нашої розмови він підійшов до мене, — мабуть, обміркував уже все, — і запропонував позичити в нього чотириста доларів. Ну, що ти на це скажеш?

— Скажу, що я не такий гордій, і не відмовлюся від грошей, хоча б і китайцевих. Він однаково, що білий, а гроші ці можуть стати мені в пригоді. Ти ж бо ще не знаєш, що зі мною трапилося сьогодні! Я був такий заклопотаний, що цілий день і ріски в роті не мав.

— Крутив мозком? — засміялася Сексон.

— Про мене, хай буде й так. — Біллі теж засміявся. — Я сипав грішми, як половою.

— Але ж у тебе не було чого сипати, — заперечила Сексон.

— У цій долині я маю кредит, щоб ти знала, — відказав він. — І сьогодні я скористався з нього повного мірою. А тепер угадай, для чого?

— Для верхового коня?

Біллі так зареготався, що кінь, з переляку ставши цапа, мало не скинув його на землю, — добре, хоч вершник устиг учепитись жеребцеві за шию.

— Ні, ти направду вгадай, — знову почав Біллі, коли кінь трохи заспокоївся.

— Для двох верхових коней?

— Ой, не дуже ж ти в мене метка! Ну, то слухай. Ти знаєш Тіркрофта? Я відкупив у нього його велику підводу за шістдесят доларів. По тому купив ще одну підводу в кенвудського коваля — але вже за сорок п’ять. І в Пінга купив — золото, а не підвода! — за шістдесят п’ять. Був би купив зо п’ятдесят, та він помітив, що мені дуже її треба.

— Але ж гроші? — несміливо запитала Сексон. — Ти ж і сотні доларів не мав у кишені!

— Хіба я тобі не сказав, що маю кредит? Отже, раз я маю, то я й використав його на ці підводи. Ні цента готівкою я не заплатив, тільки й того, що купив два довгих батога. Потім купив ще три комплекти збруї на трьох биндюгів — уживаної, правда, по двадцять доларів за кожну. Це в того чоловіка, що возив бруківку з каменярні, вони йому тепер не потрібні. В нього ж таки я найняв ще чотири підводи й чотири пари коней по півдолара в день за коня й по півдолара за підводу, тобто шість доларів у день. А три комплекти запасної збруї,— то для моїх власних коней. Потім… як його… Ага, я заорендував ще дві стайні в Глен-Елені й замовив у кенвудській крамниці п’ятдесят тонн сіна й вагон висівок та ячменю — треба ж буде прохарчувати чотирнадцять коней. А ще ж підкови й усяко таке… Ага! Я найняв ще семеро конюхів по два долари на день і… Ой! Що це ти робиш, Сексон?

— Ні, ти паче не мариш, — без тіні жарту промовила вона, вщипнувши його за руку. Тоді помацала йому пульс і чоло. — І гарячки немає…— Потім нюхнула повітря. — І горілки ніби не пив… Ну, то що ж далі?.. Кажи вже все, хоч би що там воно було.

— З тебе ще мало?

— Мало. Я хочу далі. Я хочу знати все.

— Гаразд. Але найперше знай, що мій оклендський хазяїн ніяк не мудріший за мене. Я й сам ділова людина, — можеш так і казати, як хто тебе запитає. А тепер слухай, що я тобі розповім, — мені лиш невтямки, як це ніхто з гленеленців не дошолопався до цього раніше! Либонь, їм позакладало. У місті такого ніколи б не прогавили! Отже, так: ти знаєш ту нову цегельню, що вироблятиме спеціальну добру цеглу для внутрішніх стін? Оце сушу я собі голову, чим прогодувати шість коней, що повернуться трутнями мені на шию — вони ж до старців мене доведуть! Десь би їх віддати в роботу, але де? Тут я й згадав про цегельню. Погнав тоді жеребця до цегельні й поговорив із їхнім хіміком-японцем — він там у них у лабораторії. Аж бачу, майстри ходять, усе оглядають, і все вже готове до роботи. Я й собі оком розкинув туди-сюди.

Потім під’їхав до вийми, звідки вони глину братимуть — пам’ятаєш, така крихка крейдяна земля, що копали її за тою ділянкою на сто сорок акрів, де три пагорби? Дорога завдовжки з милю, іде вниз, і не крута, пара коней легко її подужає. Найтяжча робота буде вертатися порожняком угору. Отож прив’язав я жеребця і давай обраховувати.

Японець сказав