Читати книгу - "Лазарит"

У промінні низького сонця, що сідало за море й розфарбовувало все навкруги в рожеві й багряні тони, король Англії здавався просто осяйним. У довгому червоному вбранні з трьома золотими левами Плантагенетів на грудях, він височів на білосніжному коні. Річард був простоволосим, але звичайний кований обруч, що втримував його золотаво-руде волосся, виглядав на ньому, як корона. За королем рухався почет, праворуч, трохи відставши, скакав довгобородий магістр Робер де Сабле, по іншу руку – молодий Роберт Лестер. А наступної миті Мартін угледів серед вельмож того, кого найбільше боявся, – маршала Вільяма де Шампера.

Рвучко опустивши голову, Мартін пірнув у натовп і спробував з ним змішатися, стати якнайнепримітнішим. Зіштовхнутися із затятим ворогом так близько – однаково, що зазирнути в очі власній смерті. Це було приголомшливо й несамовито моторошно. Але Мартін спробував заспокоїтися і рухатися неквапно, щоб нічим себе не видати.

Чорт забирай! Цей обпечений південним сонцем пихатий тамплієр із холодними сірими очима навіть не подивився в його бік. А він обливався крижаним потом зо страху, начебто зараз той знову, як колись, промовить одне-єдине слово: «Печи!»

Трохи заспокоївшись, Мартін почав спостерігати за подіями.

Лицарі скупчилися навколо Плантагенета, а він указував їм на військові судна, що заполонили всю відкриту місцину гавані, і ті, які видно було на рейді, – головну частину флоту хрестоносців. При цьому він щось жваво обговорював із магістром де Сабле і маршалом де Шампером, інші мовчки слухали. Утім, розчути Річардові слова виявилося дедалі важче – хрестоносці, котрі були в порту, помітивши короля-переможця, вітали його гучними вигуками, які злилися в громоподібний хор: «Річард! Річард! Слава англійському Левові!»

Певний час Плантагенет начебто й не зважав на це, поглинутий розмовою з тамплієрами, та потім, усміхаючись, повернувся до натовпу, обперся на залом сідла й скинув руку у вітальному жесті. Воїни вибухнули піднесеним ревищем.

Тепер волали всі: і хрестоносці, що обступили короля, і моряки на кораблях, і торговці. До них приєдналися мешканці Акри, які враз згадали, що милістю цього правителя місто не було розграбоване. Через пекельний галас коні іржали й шарпалися, а вершники заледве давали раду тваринам, які були на межі оскаженіння. Натовп швидко збільшувався, і його насилу утримували на відстані від короля вартові-списники.

Річарда возвеличували і французи в блакитних накидках із лілеями, й англійці, і люди маркіза Конрада, і пулени короля Ґвідо. Перед собою вони бачили того, хто заприсягнувся за місяць покласти край дворічній облозі, і дотримався слова. Самого лише погляду на цього найвеличнішого з-поміж коронованих лицарів-паладинів вистачало, щоб умить оживити сподівання на перемогу, на відродження християнського королівства, на право воздати молитву при Гробі Господньому й Животворному Хресті і, урешті-решт, надію на Царство Небесне!

Річард, схилившись із сідла, усміхнений та розчулений, простягнув руку – і люди почали ловити її, намагаючись укрити поцілунками чи просто доторкнутися, мов до великої святині. Вартовим було несолодко – як можна оберігати свого пана в такій тисняві? – а тут іще й дзвони вдарили, скликаючи добрих християн на вечірню молитву, і їхній урочистий мідний передзвін, що поплив над містом, у якому ще недавно лунали заклики муедзинів, ще сильніше надихнув хрестоносців.

Плантагенет мимоволі поглянув у бік Темплу, де, немов сова в дуплі, досі ховався, нарікаючи на численні болячки, його союзник Філіп Французький. Чи чує він це?

Стало зрозуміло, що жодного обговорення планів, задля якого, власне, Річард і приїхав у порт з радниками та орденськими братами, не вийде. Люди занадто збуджені й угамувати їх неможливо. Тому він розвернув коня й поскакав до Королівського замку, а юрмисько, благословляючи та возвеличуючи короля, попрямувало за ним.

Мартіна зусібіч штурхали, однак Сабірові якимось дивом досі вдавалося бути поруч. Він навіть жартома прошепотів приятелеві – мовляв, ось найбільш слушна нагода, щоб засадити в очільника хрестоносців кинджал.

– І на місці бути розтерзаним натовпом, – стиха відповів Мартін. – Для всіх цих людей король Річард – надія і слава. Вони його обожнюють. Докази не потрібні – достатньо оглянувтись навколо.

Сабіра потрясло піднесення, що панувало в Акрі, й одностайна віра в успіх походу та в геній полководця короля-очільника. Опустивши голову в темній чалмі, сарацин на невеликій відстані йшов за Мартіном, аж поки той зупинився біля непримітного духана в завулку за собором Святого Андре. Тут свого часу Мартін сидів зі своїм тезкою-аскалонцем, чиє ім’я і діяння присвоїв нині собі.

Господар закладу був той самий, але тепер замість трав’яного чаю відвідувачам подавали пиво та інші хмільні напої, до того ж значно якісніші, ніж коли вином торгували із-за прилавка. За низькими столиками сиділи переважно солдати-християни, але були й сарацини-городяни, що зібралися в коло при кальяні. Невміло пробували покурювати кальян і хрестоносці. У напівтемному приміщенні стояв густий солодкавий запах зілля й спецій, що згорали на вугіллі.

Навряд чи господар міг упізнати Мартіна в його теперішньому вбранні, однак він негайно наказав, щоб Сабірового коня поставили в конюшню, а сам мерщій побіг виконувати замовлення: Мартін звелів подати собі в’яленої риби та світлого пива, а своєму приятелеві – миску курячої локшини з тушкованими овочами й прохолодної води.

– Сабіре, нас тут не потривожать, поїж спокійно, бо ти здаєшся виснаженим.

Сарацин і справді змарнів, його тюрбан та смугастий халат були заяложеними й пом’ятими, а на щоках у нього – багатоденна щетина. Похапцем пробурмотівши щось, що мало б замінити молитву, сарацин жадібно накинувся на їжу. Коли він упорався з локшиною, Мартін звелів подати ще кілька листкових пиріжків із сиром та зеленню. Тепер уже Сабір їв поволі, скоса поглядаючи в протилежний кут, де солдати, задля розваги напоївши місцевого мешканця, регочучи, вчили його хреститися.

– Невірні пси! – стиха лайнувся Сабір.

– Тихше, приятелю! Зараз вони тут господарі, тому не слід привертати до себе увагу. Місто наповнене вартовими, які хапають кожного, хто викликає в них підозру.

Сабір їв, люто рухаючи жовнами, а темні глибокі очі скоса стріляли на всі боки, володіючи ситуацією.

– Мені пощастило, Мартіне, що я відразу тебе зустрів. Йосип нині в Антіохії, він чекає на тебе.

– Як ми і домовлялися, – спокійно зауважив той.

– Якщо ти знав, що Ашерів син там, чому тоді відразу не поквапився в Антіохію? Адже Акра впала більше місяця тому.

О, якби ж то все було так просто!

Не відповівши на запитання,