Читати книгу - "Ім'я рози"

у фігляра чи блазня, щоб увесь монастир сміявся з тебе, покинувши свій страх. Мені б хотілося намазати тебе медом, а тоді виваляти в пір'ї і водити на ланцюгу по ярмарках, кажучи усім: оцей голосив вам істину і твердив, що істина має смак смерті, а ви вірили не його словам, а його похмурості. А тепер я кажу вам, що в безконечному вихорі можливостей Бог дозволяє вам уявити й такий світ, у якому цей самозваний тлумач істини є не чим іншим, як неоковирним чорним круком, що пережовує завчені колись давно слова».

«Ти гірший од диявола, мінорите, — сказав тоді Хорхе. — Ти — блазень, як і той святий, що вас породив. Ти такий самий, як твій Франциск, який de toto corpore fecerat linguam[307]; який зі своїх проповідей робив жонглерське видовисько; який збивав з пантелику скупого, кладучи йому в долоню золоті монети; який бентежив побожність черниць, відмовляючи Miserere[308] замість проповіді, який просив милостиню по-французькому; який, взявши патика до рук, наслідував жести скрипаля, перевдягався у лахміття, щоб насміятись з обжерливих ченців, кидався нагим на сніг, розмовляв з тваринами і травами, робив з самого таїнства Різдва ярмарковий вертеп, прикликав Віфліємського агнця, бекаючи по-овечому… Добру школу ти пройшов… Хіба не міноритом був брат Помагайбіг з Флоренції?»

«Авжеж, — усміхнувся Вільям. — Той самий, який прийшов у домініканський монастир і сказав, що не прийме поживи, поки йому не дадуть клапоть габіту брата Йоана, бо він, мовляв, хоче берегти його як реліквію, а коли дістав, що хотів, витер собі ним зад, кинув на гній і жердиною виваляв у лайні, волаючи: горенько, на поміч, браття, я згубив у нужнику реліквії святого!»

«Тебе, схоже, розважає ця історія. Може, розповіси мені історію ще одного мінорита, брата Павла Стомуха, який гепнувся якось плазом на кригу, а його земляки стали дражнити його, і коли один спитав, чи не хотів би він мати під собою щось краще, той відповів: аякже, хотів би твою жінку… Так ви шукаєте істину».

«Франциск учив людей дивитися на речі з іншого боку».

«Але ми прикликали вас до порядку. Ти бачив їх учора, своїх побратимів. Вони повернулись у наше лоно, вони вже не говорять, як посполиті. Посполиті не повинні говорити. Книга ся виправдовує думку, буцім мова посполитих може нести у собі якусь мудрість. Сього не можна було допустити. І я не допустив. Ти кажеш, що я диявол: це неправда. Я був рукою Божою».

«Рука Божа творить, а не приховує».

«Є межі, поза які не вільно виходити. Бог забажав, щоб на деяких аркушах було написано: hie sunt leones».

«Потвор теж сотворив Бог. І тебе разом з ними. І Він бажає, щоб ми говорили про все».

Хорхе простягнув тремтючі руки і присунув до себе книгу. Він тримав її розгорнутою, але догори ногами, щоб Вільям далі міг бачити її як слід. «Тоді чому, — сказав він, — чому Він допустив, щоб цей твір загубився у століттях, щоб зберігся лиш один його список, щоб список з цього списку, опинившись хтозна-де, довгі роки лежав у якогось невірного, який не знав греки, щоб потім він покоївся, забутий, у сховищі старої бібліотеки, куди мене, а не тебе послало Провидіння, щоб знайти його, привезти сюди і далі переховувати ще багато років? Я знаю, достеменно знаю, немов це викарбувано переді мною адамантовими літерами, бачу це своїми очима, які бачать те, чого не бачиш ти; я знаю, що то була Господня воля, яку я намагався сповнити своїми вчинками. Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа».

Сьомого дня НІЧ,

де сіпається екпіроза, а з причини надміру чеснот верх беруть пекельні сили

Старий замовк. Він поклав обидві долоні на книгу, немов пестячи її сторінки, немов розгладжуючи аркуші, щоб краще було читати, немов прагнучи захистити її від чиїхось хижих рук.

«В кожному разі все це було намарне, — сказав йому Вільям. — Тепер кінець, я тебе розкрив, знайшов книгу, а інші загинули даремно».

«Не даремно, — сказав Хорхе. — Може, їх загинуло забагато. Якщо тобі був потрібен доказ, що ця книга проклята, ти його одержав. Але їхня смерть не повинна бути даремною. А щоб вона не була даремною, достатньо буде ще однієї смерті».

Сказавши це, своїми вихудлими, майже прозорими руками він почав повільно, шматками і смугами, віддирати м'які сторінки рукопису, запихаючи клапті собі до рота і повільно жуючи, немов споживаючи гостію і прагнучи зробити її плоттю від своєї плоті.

Вільям зачаровано дивився на нього і немов не розумів, що діється. Відтак він прийшов до тями і нахилився вперед з криком: «Що ти робиш?» Хорхе усміхнувся, показуючи бліді ясна, а тим часом жовтувата піна стікала йому з безкровних уст на білий, рідкий пух на підборідді.

«Ти ж чекав звуку сьомої сурми, правда? То ж послухай, що каже її голос: Запечатай оте, що сім громів казали, і того не пиши! Візьми, і з'їж її! І гіркість учинить вона для твого живота, та в устах твоїх буде солодка, як мед[309]. Бачиш? Тож я тепер запечатую те, що не мало бути сказане, і сам стаю сурмою».

І він, Хорхе, засміявся. Вперше я почув, як він сміється… Він сміявся горловим сміхом, вуста його не відображали радості, скоріше здавалось, що він плаче: «Ти цього не сподівався, Вільяме, не сподівався такого завершення, правда? Завдяки благодаті Господній цей старий знов перемагає, хіба не так?» Вільям спробував відібрати в нього книгу, але Хорхе, відчувши його порух через коливання повітря, відсахнувся назад, притискаючи лівицею фоліант до грудей, а правицею далі виривав сторінки і запихав собі до рота.

Він стояв по той бік стола, а Вільям, не годний до нього дістати, спробував різко обійти перешкоду. Але він перевернув свій ослін, зачепившись габітом, і Хорхе почув галас. Старий знов засміявся, цього разу голосніше, несподівано прудко простягнув праву руку і навпомацки схопив каганець; орієнтуючись на тепло, він знайшов полум'я, притис його рукою, не боячись болю, і полум'я згасло. Кімната запала у темряву, і ми востаннє почули сміх Хорхе, який вигукнув: «Шукайте мене, тепер я бачу краще!» Тоді він замовк і більше ми його не чули. Він рухався своєю звичною тихою ходою, завдяки якій його поява завше була несподіваною, і лиш раз по раз в різних місцях зали ми чули хрускіт роздертого паперу.

«Адсо! — гукнув Вільям, — стань на дверях, не дай йому вийти!»

Але сказав він це запізно,