Читати книгу - "Мотря"

Тепер Кочубей стольник царський, значиться, чоловік його величества царя, а про його дружину серед ночі краще не згадуй, бо чорт тобі присниться.

Гетьман ніяк не вгадає, чого вона хоче від нього. Чує тільки великий жаль до Кочубеїв, бо вони загородили йому останній шлях до щастя. Невже ж гетьман не чоловік, невже ж він тільки про других має гадати, а про себе ні, невже ж йому невільно посягати по щастя? Чому ж тоді відбирають від нього Мотрю, проти її волі, бо вона не окривається з тим, що полюбила гетьмана Мазепу?

Не одному і не одно він простив, але того не простить Кочубеям ніколи. Не сіно до коней іде, а коні до сіна, — прийдуть ще Кочубеї до нього, о, прийдуть! Мазепа також не з тих, щоб оружжя складати, він у бою здаватися не звик. Йому везло. Може, й тому недолюблюють його, бо люди скорше простять тому, котрому нічого не вдається, ніж котрому вдається усе. І скорше мудрий в дурневі, ніж дурень в мудрому розум добачить. Мабуть, тому-то й Кочубеї не хочуть признати розуму Мазепи, що вони краще діло повели б. Але булава — це не цяцька дитяча, котрою гратися можна. Досить перекидалися нею з рук до рук. Пора закріпити її. Або закріпить її Мазепа, або пропаде разом із нею. Ім'я останеться по нім і триватиме віки. "Може, за літ сто або двісті згадуватимуть люди славне ім'я Мазепи, а хто згадає його, той і Мотрю безталанну спом'яне", — як вона це казала, без жалю, без горечі, ніби для неї вже нічого більше не осталося, крім тієї надії. "Кажи засвітити дванадцять ярих свічок, накрити і квітками прибрати стіл, — хочу нині веселою бути". Гарною і грізною була в цей момент, як стихія. Приманює до себе, тягне, а ти мусиш покинути її, ради загального добра. Ах, яка ж важка оця булава, як хрест.

Вітер шумів, стогнали й тріщали гілляки. Одна, відриваючись, вдарила по шибках, мало їх не побила.

Гетьман чув, що і в серці його також буря йшла, рвалися струни, відколювалися живі чуття. А нарано втишиться завірюха. Де нині йшов грізний бій, там завтра лежатиме студений, зимний сніг, як забуття.

Так усе кінчиться на світі, усе...

Задуманий гетьман не чув, коли в кімнату ввійшов його карлик. Гетьман здивувався, бо весельчак був у звичайному вбранню і обличчя його теж звичайне.

— Ти звідки тут узявся?

— Прийшов потішити вас, пана й добродія мого.

— Ти? Мене?

— Так. Блазень прийшов потішити ясновельможного пана гетьмана. Люди ніяк розуміти не хочуть, що й блазень іноді має право, щоб на нього дивилися поважно. І блазень чоловік. Усі ми кінець кінцем лиш люди і всі ми бідні. Нема щасливого на світі. Щастя триває коротко, бо коли б воно довго тривало, перестало б бути щастям. Збуденіло би, мій пане.

— Філософствуєш?

— Думаю. Я не звільнений від обов'язку думання, хоч шляхтич. І тому на мене дивляться, як на блазня. В театрі життя подуріли актори. Коміки роблять трагічні міни, трагіки комічні, а в суті речі все одно, яку роль граєш, головна річ, як ти граєш її. Всі ми граємо наші ролі погано. І тому наш театр скучний.

— Ти песиміст.

— Песиміст, сиріч чорногляд, цінує цінності життя мірою ціни, якою платить за них, оптиміст цінує їх по стійності їхній.

— Говориш, як наші професори.

— Вони теж блазні, тільки на катедрах.

— А ти професор у блазеньському вбранні?

— Нині я тільки чоловік. І як чоловік до чоловіка приходжу до вас сповнити людський обов'язок.

— Себто?

— Себто, щоб потішити вас.

Говорив так поважно, що гетьман задумався над ним.

Дійсно, він дотепер дивився на нього, упослідженого від природи чоловіка, виключно як на сміховиту фігуру і щолиш нині бачить, що ця фігура теж чоловік. — Коли б ми на людей дивилися як треба, може б, і не було тільки трагедій на світі.

І гетьман, забуваючи, що це його весельчак, простяг до нього руку.

Карлик розплакався. Його обличчя, опечене природою, в плачу робилося ще гірше, поганим, плачу гідним.

— Філософ плаче. Так-то ти потішаєш мене, таку розвагу приніс.

— Я вперше ближнього побачив. Всі ми ближні, щолиш у нещастю.

— Що ж ти порадиш, коли Бог так світ цей построїв.

— Бог сотворив світ, а строять його люди.

— Люди теж сотворіння Божі.

— Може, чортячі.

— Не знаю.

— Усі ми знаємо мало. Та тільки різниця, що одні мають сміливість признатися до того, а другі — ні. Одні кричать і галасують, а другі тихо терплять.

— Ти до тих, других, належиш?

— Не люблю галасливих людей. Вони або мають нечисту совість, або бояться. Криком гадають заглушити одне і друге. А врешті-решт прийде смерть і всім нам рівно затурить уста. Тоді я так само тихо лежатиму, як Любов Федорівна, блазень, як його пан, — гетьман. Та тільки різниця, що за рік-два про мене й пес не гавкне, а про вас говоритимуть довго. Брехатимуть. Не знаю, хто нещасливіший з нас. Найщасливіші ті, що нічого не роблять. Вони до тої міри перейняті безділлям, що на діло не мають часу. І так їх минає життя. А по смерті всі ми рівно не робимо нічого.

— Гадаєш?

Карлик утер рукою сльози:

— Збрехав. Ті, що працюють за життя, і по смерті трудяться. Праця працює за них. Вона вічна. Ти, гетьмане, напрацювався чимало. Чи на пожиток, чи на шкоду — це будучність покаже. Не помиляються лиш ті, що нічого не роблять... Я прийшов потішити тебе.

— Спасибі! — і гетьман погладив свого карла по голові. Цей мовчки висунувся з покою.

Гетьман не клався цієї ночі спати. Рано мали приїхати Кочубеї, Апостол і Орлик. Мала рішатися доля його і Мотрі.

ОЧІ

Кочубей не любив дивитися в очі. Тими вузькими і трохи скісними очима він усе блукав по боках, ніби щось згубив і не міг знайти. Нині прямо втікав перед поглядом гетьманським. Гетьманові пронизливі зіниці зазирали йому в душу, як сповідник затаєних гріхів.

Кочубей