Читати книгу - "Відродження Нації"

РОЗДІЛ XVII. КІНЕЦЬ ОТАМАНЩИНИ

1. Невиконані слізні обіцяння.

З цього моменту починається остаточний занепад і аґонія отаманщини. Вся її надія була на Київ. Київ мав дати авторітет, силу, визнання й допомогу Антанти, порозуміння з Денікіним. Київ був обітованою земльою, вищим пунктом надійности, розгорненою переспективою.

Денікін зірвав пелюстки цієї чудової квітки, розтоптав її, стиснув усю переспективу знову на півтора повіти території й убив усю хуторянсько-отаманську підбадьореність і задиракуватість.

"Народ", оті дядюшки, що немов готові були зустрічати Петлюру з іконами, щось не дуже піддержали його. А ті селяне, які готові були зустріти Петлюру з дрючками й рушницями, тим паче не виявляли бажання грудьми стати за його.

Єдиною силою й опорою, як і була, так і лишилась галицька армія.

Але отаманщина не змогла й з нею дати собі ради. З самого ж початку переходу наддністрянців на теріторію Великої України відносини між ними й наддніпрянцями набрали характеру неясности, недовірря, напружености, що з часом через ріжні причини перетворилося в певну ворожнечу.

Наддніпрянські "демократи" люблять поясняти цей характер утворених відносин ріжним соціально-політичним світоглядом одної й другої сторони. Таке пояснення можна взяти під великий сумнів. Бо якого б правого напряму ні були галицькі політики, вони в режимі отаманщини не могли б побачити нічого "лівого". Здається, сам Денікін не міг би нічого додати до цього режиму.

А як люди тверезі, галицькі "патріоти", гарненько придивившись до сітуації, могли цілком заспокоїтись навіть що до есерів, - уся "революційність" кам'янецьких есерів далі гучних слів, резолюцій і вимахувань кулачком, не йшла. Навіть найлівіщі з "центральної течії" есерів не могли лякати "реальних політиків", бо й ці найлівіщі відріжнялись од найправіщих тільки бучностю своєї фразеолоґії. Галичанам було відомо, як приїхала від повстанців ґрупа цих найлівіщих центральних есерів (Одрина, Черкаський і др.) і поставила урядові вимогу приняття форми радянської влади і як цих самих "революціонерів" і "большевиків" укоськали соціаль-демократи, цей непохитний стовп "своєї контрреволюційної лінії", і як "большевики" заспокоїлись і задовольнились кількома міністерськими портфелями.

Спочатку, може, й, справді, галичан, цих кулуарних і паперових політиків, дряпала й непокоїла словесна революційність кам'янецької демократії, спочатку це могло також спричинитись до напружених відносин, але що далі, то ця причина мусіла одпасти, коли галичане побачали реальну, отаманську, дійсну політику, яка могла не подобатись "європейцям" хіба що своєю безладностю, безглуздям, а не соціально-політичним змістом.

Дійсні причини неприязних відносин полягали в инчому.

Насамперед, у дрібніщих, буденних фактах.

Коли С. Петлюра з своїми міністрами,- як сказав д-р Голубович на засіданню Нац. Ради 26 листопаду, - "розплакався" в Борщеві й випрохав у диктатора Петрушевича 4 бригади, які врятували отаманщину від большевиків, він тоді наобіцяв галичанам багато всяких приємних річей: і грошей, і зброї, і амуніції, і... навіть зміну кабінету міністрів у правому напрямі. (Тоді галицькі "патріоти" ще не знали добре природи кам'янецької влади й гадали, що революційна революційність кам'янецьких "соціалістів", дійсно, має якесь значіння в реальній політиці.)

Коли ж галицька армія перейшла зовсім на теріторію кам'янецького Правительства, то виявилось, що всі петлюрівські обіцяння лишились обіцяннями. Та й не могло инакше бути, бо де ж би могла взяти кам'янецька влада тої зброї й амуніції, якої сама так жагуче випрохувала в Антанти.

Одначе щодо грошей, то тут кам'янецький уряд міг виконати свої обіцяння. Але на його напав несподіваний ґедзь ощадности: роздаючи без усякого відчиту й контролю торбами мілліони ріжним отаманам, пройдисвітам і шарлатанам, ні разу не пославши за кордон ні одної ревізії над десятками своїх місій і комісій, які сотні мілліонів гривень розкидали й розкрадали, - кам'янецькі чудодії раптом пронялись надзвичайною строгостю щодо галицької армії, вимагаючи від неї відчитів, справоздань у грошах, затримуючи видачу тих грошей і т, д. Для контролю над ними, як поясняють самі галичане, було навіть створено в Уряді міністерство галицьких справ на чолі з С. Вітиком. Розуміється, що можна мати проти контролю, проти того, чого весь час бракувало отаманщині, що було потрібним і для нафтяних діячів? Але коли скрізь панує повна безконтрольність, хаос і безладне розкидання грошей, то контроль над кимсь одним уже є виділяння з загального "правопорядку", в цьому вже є якесь підкреслення й підкреслення неприхильне.

Особливо з цього погляду неприємний був для галичан голова Ради міністрів і міністр фінансів Б. Мартос. І це було причиною його дімісії з голови Ради міністрів і передачи цього портфелю І. Мазепі. (Офіціально ця переміна пояснялась, - як те робиться в усіх "порядних домах", - "утомою" бідного Б. Мартоса.)

2. Продаж України на два боки.

Але головна причина конфлікту полягала в міжнародній політиці отаманщини.

Галицькі національ-демократи, загубивши Галичину, палаючи ненавистю до польської шляхти й не бачучи змоги своїми силами перемогти цю нахабну злодійку, підпоможену Антантою, почали орієнтуватись на схід, там шукаючи собі піддержки.

В цей час там було дві сили: большевики й Денікін. Денікін був далеко, його підтримувала та сама Антанта, зносин з ним у Парижі пани Панейки ще не встигли нав'язати, отже лишались самі большевики. І галичане почали робити заходи до порозуміння з цією силою. Доходило вже навіть до фактичної допомоги з боку совітських військ зброєю й амуніцією. Могло би дійти й до дальших, важніщих порозумінь і не знати, як би від того повернулась уся сітуація на Вкраїні.

Але тут нагодився наляканий вимогами большевиків "ліквідувати" його С. Петлюра з своїми міністрами, які теж мали підлягти тій "ліквідації", "розплакався" й одвернув ту орієнтацію.

Тоді галичане, ще більш переконавшись на кам'янецькій теріторії в неможливости власними силами добитись перемоги над своїм ворогом, - поляками, - почали орієнтуватись на Денікіна. І для них це була єдина й цілком зрозуміла орієнтація. Одкинувши большевиків, вони не мали инчого спільника, як Денікіна. Денікін же, виступаючи в ролі "собирателя земли русской", по старій, ще царській традіції вважав Галичину "исконнімъ русскимъ краемъ". Отже, він з охотою прибрав би й цей край у лоно "єдіної-нєдєлімої".