Читати книгу - "Малюк Цахес"

довести, як чітко бачу перед собою образи з тих часів, і щоб ні в майстра Абрагама, ні в когось іншого не виник сумнів, коли я твердитиму, що добре пам'ятаю, як малою, ще навіть не трирічною дитиною сидів на колінах у молодої дівчини, лагідні очі якої освітлювали мою душу, що й досі чую її милий голос, чую, як вона говорить зі мною, як співає мені, що й досі не забув, якою любов'ю і ніжністю до тієї чарівної істоти палало моє серце. Це й була тітка Зофі, яку в родині називали чудним пестливим найменням Фюсхен.[145] Одного дня тітки Фюсхен десь не стало, і я цілий день проплакав за нею. Тоді нянька взяла мене на руки й понесла до кімнати, в якій на постелі лежала тітка, але якийсь літній чоловік, що сидів біля неї, швидко схопився зі стільця і випровадив нас звідти, суворо нагримавши на няньку. Невдовзі після того мене одягли, закутали в теплі хустки й віднесли в зовсім інший будинок до інших людей, які почали запевняти мене, що всі вони також мої дядьки й тітки, що тітка Фюсхен дуже хвора й що коли б я лишився в неї, то й сам захворів би. Минуло кілька тижнів, і мене повернули туди, де я жив раніше. Я плакав, кричав, що хочу до тітки Фюсхен. Опинившись нарешті в її кімнаті, я подріботів до ліжка, на якому колись лежала хвора, і розсунув завіски. Ліжко було порожнє, і якась особа, знов-таки моя тітка, сказала крізь сльози: «Ти вже не знайдеш її, Йоганнесе, вона померла й лежить у землі».

Я добре знаю, що не міг тоді зрозуміти значення цих слів, але й досі, згадуючи ту хвилину, здригаюся від невимовного почуття, яке мене охопило. Сама смерть здавила мене своїм крижаним панциром, її жах пройшов у мою душу й поморозив усі радощі перших дитячих років. Не пам'ятаю, що я робив далі, і, мабуть, так і не згадав би, але мені часто потім розповідали, що я повільно опустив завіски, мовчки, нерухомо постояв кілька хвилин, а тоді, ніби заглиблений у самого себе, розмірковуючи про те, що мені тільки-но сказали, сів на маленький бамбуковий стільчик, який саме трапився мені під руку. Розповідали ще, що в тому тихому смутку дитини, взагалі схильної до найбурхливіших виявів своїх почуттів, було щось страшенно зворушливе й що родичі навіть боялися, чи не матиме це шкідливих наслідків для мого духовного розвитку, бо я кілька тижнів був у такому стані – не плакав, не сміявся, ні в що не грався, не відповідав на ласкаві слова, нічого не помічав навколо себе.

Тієї миті майстер Абрагам узяв у руки химерно порізаний уздовж і впоперек аркуш паперу, підніс його до свічки, і на стіні відбився цілий хор черниць, що грали на якихось дивних інструментах.

– Ого! – вигукнув Крейслер, побачивши чудово скомпоновану групу святих сестер. – Ого! Я добре знаю, майстре, що ви мені хочете нагадати. Але й далі зухвало наполягаю на тому, що ви мене тоді дарма лаяли й називали впертим, нерозумним хлопчиськом, який дисонансовим голосом своєї дурості міг збити з тону й такту співачок і музиканток цілого монастиря. Хіба в той час, коли ви повезли мене до монастиря святої Клариси за двадцять чи тридцять миль від мого рідного міста, щоб я вперше послухав справжню католицьку церковну музику, хіба тоді, кажу, я не мав права на будь-які, навіть найзухваліші пустощі? Коли ж і пустувати, як не в такому віці! І хіба не прекрасно, що, незважаючи на все це, давно приспане горе трирічної дитини прокинулося з новою силою й породило шал, який сповнив мої груди нищівним захватом і болісною тугою? Хіба я не мав права казати і, незважаючи на всі вмовляння, вперто запевняти, що на тому дивовижному інструменті, який зветься trompette marine,[146] грала тітка Фюсхен, а не хтось інший, хоч вона давно померла? Чому ви не дали мені пробратися на хори, де я напевне знайшов би тітку в її улюбленій зеленій сукні з рожевими бантами? – На цьому слові Крейслер втупився в стіну й повів далі схвильованим, тремтячим голосом: – Справді, он вона, тітка Фюсхен, вища за всіх черниць, бо стала на стільчик, щоб краще було тримати важкий інструмент!

Але таємний радник підійшов до нього, заступивши відбиток на стіні, взяв його за плечі й сказав:

– Таки було б краще, Йоганнесе, коли б ти не піддавався своїм химерним фантазіям і не торочив про інструменти, яких узагалі не існує в природі, бо я зроду не чув про trompette marine!

– О, – засміявся майстер Абрагам і кинув на стіл аркуш, від чого весь жіночий монастир разом з примарною тіткою Фюсхен та її інструментом зник, – о шановний таємний раднику, пан капельмейстер і сьогодні, як завжди, не фантазер і химерник, яким багато хто хотів би його виставити, а розважний, спокійний чоловік. Хіба не могла лютнярка після своєї смерті успішно опанувати незвичайний інструмент, який, мабуть, ви ще й нині, на свій подив, знайшли б подекуди в жіночих монастирях? Як, невже trompette marine не існує в природі? Ану гляньте, будь ласка, на це гасло в Кохів[147] «Музичний словник», ви ж бо маєте його в своїй бібліотеці!

Таємний радник негайно ж розгорнув словник і прочитав:

– «Цей старовинний, дуже простий смичковий інструмент складається з трьох тоненьких дощечок по сім футів завдовжки і внизу, де інструмент спирається на підлогу, від шести до семи дюймів завширшки, а