Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Він сидів на коні, груди якого були забрані залізною сіткою, а голова захищена золотими пластинками, сам був у панцирі й шоломі, в центрі свого великого війська, в оточенні гвардії «безсмертних», готових кістьми лягти, а свого царя захистити навіть тоді, коли все військо виляже, але упевненості не відчував і на свої безсилі погрози скіфам надій не покладав. Надсилаючи погрози, він випрошував у них битву. Це була образа з образ, але виду він не подавав, ніби так воно й мало бути. І своїм особистим послам – знатним мужам Персії – він вкотре нагадував:

– Так і заявіть: або – або… Або хай скіфи здаються на мою милість, або хай б’ються з нами.

А сам думав: скіфи просто посміються з його послів!

Подумав так тому, що на їхньому місці він би теж сміявся.

Скіфи і справді сміялися.

Але хоч і дикі степовики, та як приймати послів – знають, бо прийняли їх поштиво, з гідністю, завели їх до білої юрти і напоїли холодним кумисом. І в цій ввічливості теж відчувалася сила їхня. А ось із царського послання сміялися. Ні, не вголос, але очі їхні були веселі й глузливі. А сміється тільки той, хто відчуває за собою силу. Це Дарій розумів, але не міг тільки збагнути: в чому полягає сила степовиків? У війську?… Але воно менше і не таке досвідчене, як перське. Тоді в чому?… Хіба в тому, що вони вдома, у своїх степах, а він, перський цар, блукає тут із зав’язаними очима. Та ще, мабуть, їхня сила у мудрості й хитрості їхнього царя. О, тільки стара і досвідчена лисиця може затіяти таку війну із персами!

А відповідь його, одна відповідь на царські погрози чого варта.

«Моє становище таке, перський царю! Я і раніше ніколи не тікав зі страху перед ким-небудь, і нині не бігаю від тебе. А чому я відразу ж не вступив із тобою у битву, я тобі охоче поясню. У нас немає городищ, які нам треба захищати. Ми не боїмося їхнього розорення і спустошення і тому не вступаємо з вами у бій. Та є у нас отчі могили. Знайдіть їх і спробуйте зруйнувати – і тоді дізнаєтесь, будемо ми битися за ці могили чи ні… Тобі ж замість дарів – землі й води – я посилаю інші дари, на які ти заслуговуєш. А за те, що ти назвав себе моїм владикою, ти мені дорого заплатиш!»

Дарій мовчав, похмурий, як ніч.

Чи варто було набиватися на битву, щоб отримати у відповідь таке послання?… Та й ким погрожувати скіфському цареві? Військом, яке зрання й дотемна канючить айш? Він не міг збагнути своє воїнство. Відколи почався скіфський похід, вони щодень вимагають одне й те ж: їжі, їжі, їжі… Його воїнству байдуже, що персів переслідує одна невдача за іншою, воно вимагає одного: їжі, їжі, їжі. Воїнству байдуже, що воно покрило себе неславою, що з нього кепкує цар кочовиків, воно вимагає айш… У нього, царя, все є, вишукані страви у нього є, але жоден шматок не лізе в горло. Та і як він полізе, коли йому приносять такі послання скіфського владики… Не мав уже сили навіть гніватись. Сидів у своєму розкішному шатрі, і його ні на мить не залишав пекучий біль. Перед ним на килимі що тільки не стояло з їжі й питва, а він на ту їжу і на питво не міг і дивитись… Його, всесильного царя із таким військом, якісь кочівники водять за ніс! Ще й пропонують йому, як у насмішку, шукати могили їхніх предків! Дались вони йому, ті могили! Він – покоритель Азії! Як після такої поразки й неслави повертатися додому? Про його невдалий похід у Скіфію дізнаються всі народи і племена царства, а дізнавшись, відчують, що цар царів не такий уже й сильний, коли його обвели круг пальця якісь кочівники у кибитках! І почнуть піднімати голови. Ще й говоритимуть про нього: «Той, якого обхитрили скіфи».

Військо гинуло без їжі. Щодень стратеги посилали навсібіч загони у пошуках харчу, але скіфи спокійно знищували їх. Більше того, перські вершники, побачивши скіфських лучників, відразу ж повертали назад коней і, збиваючи з ніг власну піхоту, мчали до табору. Ганьба!

А ще через день скіфи спіймали десять вершників, але не забили їх і навіть не відібрали у них зброї. Вони напоїли їх кумисом і веліли відвезти своєму царю дари. І вони привезли Дарію незвичайні дари: три клітки, у яких сиділи птах, миша і жаба. А на клітках лежало п’ять стріл…

– Що це таке? – запитав цар своїх найближчих мужів. – Про що говорять дари варварів?

Знатні мужі старанно розглядали дари, але сказати певного нічого не могли. Вершники, які привезли клітки, теж нічого не могли повідати.

– Скіфи сказали: якщо ви, перси, розумні, то здогадаєтесь самі.

– Я питаю вас, що означають дари степовиків? – повторив цар, і мовчати далі було небезпечно, бо в царських очах уже почали спалахувати блискавки…

Тоді наперед ступив один із полководців і так сказав:

– О владико всіх людей від сходу і до заходу сонця! Дари означають, що скіфи підкоряються тобі небом, землею і водою, визнають тебе своїм паном і повелителем!

– А стріли? – швидко запитав цар.

– Стріли?… – зам’явся велеречивий полководець. – Стріли промовляють… ворог складає перед персами зброю.

Дарій люто бликнув на краснобая і крізь зуби процідив: