Читати книгу - "Сини змієногої богині"

А хіба йому коли легко було? За всі роки царювання він не пам’ятає такого року, щоби вдалося тихо і спокійно посидіти на троні. Ні, не було такого, втішав, заспокоював себе Дарій. Роки його царювання минали у тяжких і виснажливих походах та в безкінечних битвах. Доки одну країну усмирить, тим часом три чи п’ять інших повстануть. І так з року в рік. З першого року його царювання.

Важко йому тепер, дуже важко, на тілі й душі – каміння. А хіба було йому легко, коли він убив Гаумата-мага і повернув Ахеменідам престол? Чи він тоді спокійно на нім сидів? Впоравшись із самозванцем, відразу ж вирушив придушувати бунтівний Вавилон.

Один чоловік, вавилонянин, на ймення Надінтобайра, син Анірі, повстав у Вавилоні, підкореному Персією. А повставши, назвав себе Навуходоносором. Військо самозванця стало на березі Тигру. Дарій підійшов до ріки з іншого боку, ріка була непрохідна вбрід, і той чоловік, що проголосив себе Навуходоносором, думав урятуватися за водою. Тоді Дарій посадив одних на міхи, інших на верблюдів та коней. Агурамазда йому допоміг. З волі Агурамазди він перейшов Тигр, там і розбив ущент військо вавилонського самозванця. Те сталося в 24-й день місяця асиядія. Надінтобайра, який називав себе Навуходоносором, з кількома вершниками утік у Вавилон. Тоді він пішов у Вавилон і з волі Агурамазди взяв Вавилон, схопив самозванця і умертвив його…

Легко йому тоді було?

О, доки він усмиряв Вавилон, за його спиною повстали: Персія, Елам, Мідія, Ассирія, Єгипет, Парфія, Саттагідія, Сака… То чи легко йому тоді було?

Дарій ходив і ходив по шатру, важко ходив, похмуро, та все питав і питав себе: чи легко йому було тоді, у 522 році?

О ні. Того року він витримав 19 битв, виграв усі, ще й захопив у полон дев’ять царів. Навіть для історії велів записати на пергаменті, на шкірі та вирізьбити на скелі таке:

«Говорить Дарій-цар: Ось що я звершив з волі Агурамазди, і звершив за один рік. Ти, який з часом прочитаєш цей напис, вір тому, що мною зроблено, не вважай це лжею».

Тож чи легко йому було тоді?

О ні, було йому тоді важко, дуже важко, але він витримав оті дев’ятнадцять битв і виграв їх усі. То чому ж зараз йому, коли він не програв ще жодної битви, чому зараз йому так важко? Так важко, як ніколи не було, важче навіть, як у той рік, коли його чекали дев’ятнадцять битв. Чому йому так важко із скіфами?… Ходив і не знаходив відповіді.

Тоді, у 522 році, йому не снилися повержені ним царі, він тоді спав міцно, спав будь-де: в поході, навіть на місці битви, серед порубаних тіл, і спав міцно, і вранці прокидався свіжим та бадьорим. То чому тепер йому – царю царів! – заледве чи не щоночі сниться той худоребрий сак, злидар, якийсь пастух без роду-племені, якому він хтозна-коли відтяв голову?…

Чому його безстрашне, добре навчене і витривале військо, яке ніколи не знало ні втоми, ні поразки, яке за рік витримало дев’ятнадцять битв, чому воно тепер, у скіфських степах, вибилось із сил і, не провівши жодної битви, вже втратило віру в перемогу?

Запитання, запитання, запитання…

А відповіді – жодної.

Настав день, і Дарій змушений був, пересиливши власну гордість, відрядити своїх послів до невловимих скіфів. Це вже був початок поразки, хоча царські посли й мали передати скіфам таке послання:

«Дарій, цар великий, цар царів, Віштаспів син, Ахеменід, перс, син перса, арієць із арійського племені.

Агурамазда подарував мені царство велике, багате на добрих мужів і добрих коней. Я привів добрих мужів на добрих конях до вас, скіфи. Я придушив Вавилон, Персію, Мідію, Елам, Єгипет, Парфію, Саттагідію, придушу й вас, кочовики, у вашій землі. Якщо ви сильні, якщо ви справжні мужі, а не боягузи, то вступайте зі мною у битву велику, а якщо слабодухі – то визнайте своє безсилля і прийдіть до мене із землею і водою».

Для скіфського царя Дарій велів заготовити ще й таке послання:

«Дивак! Чому ти все тікаєш і тікаєш? Якщо ти вважаєш себе сильним протистояти мені, то зупинися. Облиш своє блукання і бийся зі мною. Якщо ж визнаєш себе безсильним, то визнай мене своїм владикою і прийди до мене з поклоном, як і належить приходити рабу до свого пана».

Дарій мав гострий розум і, попри гнів свій та лють, що душили його щодень, все ж ясно усвідомлював марність такого послання. Якщо скіфи не злякалися його величезного війська і, граючись, водили його за носа по своїх безкраїх степах, то царських погроз і зовсім не злякаються. Все це він усвідомлював, але інакше не міг. Не буде ж він знову безцільно блукати степами, бачачи тільки хвости чужих коней? Треба ж було щось діяти, якось дістати скіфів, а він нічого кращого, крім погроз, придумати не міг. Якщо його велетенське військо не дістало скіфів, то, може, хоч посли дістануться до них?