Читати книгу - "Принц Ґаллії"

дозволу сказати, роман я не коментуватиму. Обидва Педро — Оска та кузен Араґонський — викликають у тебе стійку антипатію, тому вони мені не суперники. Далі, ти призначила конкретну дату одруження — а з цього випливає, що ти вийдеш або за мене, або за Рікарда Іверо. Отут і проблема, ти ще не вирішила, кого з нас обрати. Тебе вабить і до мене, і до нього — і тобі це в дивовижу, тебе це збиває з пантелику. Ти запропонувала мені кохатися з тобою, але разом з тим ти закохана в кузена Іверо, тобто зараз ти любиш нас обох.

— Припини! — викрикнула Марґарита з відчаєм у голосі. — Припини негайно!

Вона увіткнулася лицем у подушку й гірко заплакала. Тибальд пересів на край ліжка і взяв її за руку.

— Поплач, дівчинко, — ніжно сказав він. — Тобі треба поплакати. Ти геть заплуталася, і я розумію, як тобі важко та боляче. Облегши свою душу…

Виплакавши всі сльози, Марґарита підвелася, сіла поруч Тибальда і поклала голову йому на плече. Він з насолодою вдихав аромат її запашного волосся.

— Тибальде, — нарешті озвалася вона. — Ти можеш переконати мене в тому, що я маю вийти заміж саме за тебе?

— Якщо всього мого кохання тобі замало…

— Рікард теж кохає мене. Він просто схиблений на мені.

— А я…

— Поки що ти при здоровому глузді.

— Та коли ти відмовиш мені, я збожеволію.

— Тоді ви з Рікордом просто поміняєтеся місцями — до нього повернеться розум, а ти свій втратиш.

— Мало того, — додав Тибальд, — я стану сатаністом.

— Що?!

— Я продам душу дияволу.

— Навіщо?

— Щоб він чимшвидше зробив тебе вдовою, і я зміг одружитися з тобою.

— Ну… Коли так, Рікард теж ладен продати душу дияволу… чи кузенові Біскайському, що, власне, без різниці. Чує моє серце, він уже дозволив Александрові втягнути себе в якісь брудні інтрижки… — Принцеса зітхнула. — Тож і в цьому відношенні ти з Рікардом на рівних.

— Тоді просто скорися долі, Марґарито.

— А хіба ти знаєш, що мені судилося?

— Здається, знаю.

— І що ж?

— Стати моєю дружиною.

— А з чого ти взяв, що така моя доля?

— Тільки не смійся, Марґарито…

Вона підняла голову і пильно подивилася йому в очі.

— Ти маєш на увазі цього пришелепуватого Ґотьє і ту горезвісну стрілу?

— А чому ти подумала саме про них? — із серйозним виглядом спитав Тибальд.

Марґарита трохи зніяковіла.

— Але ж це була чиста випадковість, — ніби виправдовуючись, сказала вона. — Всього лише збіг обставин.

— А от я вважаю інакше.

— Воля Божа?

— Навіщо так високо мітити? Бери трохи нижче — просто доля.

— Доля? — протяжно повторила Марґарита, немов смакуючи це слово.

— Так, доля. Не більше і не менше. Майже як у казці.

— У якій казці?

— Та оце щойно на думку. Згадав одну слов’янську казку…

— Слов’янську?! Ти знаєш слов’янські казки?

— Знаю. А що?

— І багато?

— Геть мало. Не більше дюжини.

— Ти просто чудо! — промовила Марґарита, дивлячись на нього з якимсь дитячим захопленням. — Я жодної німецької гаразд не пам’ятаю — а ти знаєш цілу дюжину слов’янських! А які вони, ці казки?

— Казки, як казки. Трохи химерні, незвичні для нас, та загалом…

— А та, що спала тобі на думку, про що вона? І чому, власне, ти її згадав?

— Ну… Краще я коротко перекажу її зміст. Тоді ти сама все зрозумієш. Згодна?

— Певна річ. Я страшенно люблю казки. До десяти років я вимагала від годівниці, щоб вона розповідала мені їх на ніч — і щоразу нові… Гаразд, розкажи мені свою слов’янську казку, перед тим як… як ми ляжемо в ліжечко.

— Отже, — почав Тибальд. — Жив-був на світі король, і було в нього три сини…

— Фе! — скривилася Марґарита. — Старе, як світ.

— Старе, як казка, — уточнив Тибальд. — Мені продовжувати?

— Авжеж, звісно!

— Так от, двоє старших принців для нас особливого інтересу не становлять, але найменший, на ім’я Hansnarr[46]…

— Ха! — перебила його принцеса. — Слов’янська мова така схожа на німецьку?

— Не думаю. Просто цю казку мені розповів один німець, який почув її від якогось мандрівного слов’янського ченця. Він називав найменшого сина короля Hansnarr…

— Чернець так називав?

— Ні, німець. Він говорив мені, як звучить це ім’я в оригіналі, але, каюсь, я забув. Тому нехай буде Hansnarr.

— Ні в якому разі, — заперечила Марґарита. — Ти ж не німець. Називай меншого принца… ну, скажімо, Жоанчик Бовдур. — Вона хихотнула. — Але ж дурне в нього ім’я!

— А в тій казці він і є дурень.

— Гм… Ніхто з відомих мені дурнів не погодився б носити дурне ім’я.

— Не блазнюй, Марґарито! Твого ж батька називають Александром Мудрим, не питаючи в нього дозволу.

— Ага! Тепер зрозуміло. Виходить, Жоанчик став Бовдуром таким же чином, як мій батько Мудрим?

— Загалом так.

— Усе! Я второпала. Можеш продовжувати.

— Так от. Коли принци підросли і стали юнаками, король, їхній батько, вирішив, що надійшов час їм одружитися. Дав він кожному по стрілі…

— Ось! — з удаваним пафосом вигукнула Марґарита. — Ось вони, стріли!

— До чого я й веду, — сказав Тибальд. — Слухай далі, отут і починається зав’язка. Цей король дав своїм синам стріли і звелів їм вийти в чисте поле й вистрілити в різні